Додатковим джерелом інформації для мешканців заходу України був огляд “Пас”. Творці цього проекту Василь Тріска і Віталій Павлишин, а також уся творча команда Львівського телебачення, з часом почали зосереджувати свою увагу навіть на поєдинках чемпіонату Львівської області. Тоді це сприймалося як розкіш.
Згаданий дует Тріска-Павлишин був новатором не лише для регіональної спортивної журналістики. Ці двоє хлопців, котрі познайомилися у гуртожитку львівського журфаку, задавали нові стандарти професії. Експериментуючи, помиляючись, імпровізуючи…
Відтоді минули десятиліття, Павлишин залишається у журналістиці, а Тріска давно опанував нову професію. “Трапляється, обідаю безпосередньо за кермом. Канапки стають у нагоді”, – каже відомий у минулому журналіст, який нині працює на клієнтській доставці автомобільних запчастин у Львові. І здається, що у цій ролі Василь Тріска почувається абсолютно щасливим.
“У таксі заробляв більше, ніж у журналістиці”
– Журналістське життя також дуже динамічне, – розпочинає Василь Степанович. – Багато часу я проводив на колесах без жодного усталеного режиму дня. Тому різниці з теперішньою діяльністю не помічаю. Обід у творчих сферах – річ відносна, тож звикати не доводиться.
– Але у творчій діяльності немає так багато монотонності та одноманітності.
– Головне для мене – спілкування. Коли я доставляю посилку клієнтам, то розмовляю з ними. Це теж дарує задоволення. Ще раніше я працював у таксі. Сім років від’їздив! І там теж черпав настрій від спілкування з пасажирами.
– У таксі вас часто впізнавали?
– Дуже часто. Тому й тем для розмов було багато (Усміхається).
– Пригадайте, будь ласка, момент прощання з журналістикою, якій ви віддали більшу частину життя.
– Коли ми дізналися, що невдовзі відбудеться ліквідація Державної телерадіокомпанії як системи, кожен почав шукати варіанти. А це три з половиною тисячі працівників! Я взявся паралельно таксувати, їздив на Uber. Таксі чомусь мене затягнуло. Навіть у фінансовому плані це було вигідно. У таксі я заробляв більше, ніж у журналістиці. Та й відчуття того, що я можу розпоряджатися власним часом, складно з чимось порівняти.
– Ментально вам не було важко?
– Можливо, перший рік. До того ж я працював на посаді прес-аташе Ліги ветеранів Львівщини, був диктором на стадіоні у Новояворівську і дотепер коментую матчі місцевого Гірника. Тобто на рівні хобі футбол залишився у моєму житті. Спортом цікавлюся, як і тоді. Я порвав із цією сферою, проте вболівальником бути не перестав.
– Що відчували, коли забирали трудову книжку з Львівського телебачення?
– Згадував 25 років, які пролетіли дуже швидко. У моїй трудовій був лише один роботодавець: сім років я відпрацював журналістом, вісімнадцять років – керівником відділу спортивних програм. Журналістика – це ще й про вихованців. Колись у нас практику проходив Ігор Циганик, з нами працював Богдан Тимовчак та багато інших класних журналістів.
– Могли передбачити успішну журналістську кар’єру Циганика?
– Мені подобалася його наполегливість. Знаєте, кажуть “язик підвішений”. Це про Ігоря. Хлопцю 18 років, а він може підійти до будь-кого, поставити будь-яке запитання. Пригадую, як він Віктора Прокопенка засипав питаннями. Інший побоявся б, а Ігор виконував свою роботу.
“То було поєднання відроджених Карпат і мрій про Незалежність”
– Що вам дала журналістика?
– Навички комунікації з людьми. Не лише запитувати, а й вміти вислухати співрозмовника. Це великий життєвий досвід. Журналістика – не робота, а стиль життя. Через це мене часто не було вдома, а донька з сином усі вихідні проводили з дружиною. У суботу та неділю я переважно працював.
– Ви не хотіли, щоб син продовжив вашу справу?
– Ні, я дозволив йому самому вибрати свій фах. Він займався карате і футболом. Зараз Максим навчається в університеті та мріє стати економістом, робить перші успіхи. Футбол любить, але тільки на рівні перегляду матчів збірної України разом зі мною.
– З чого почалося ваше захоплення футболом?
– Я народився у Судовій Вишні. Пригадую, у 5-6 класі записував результати футбольних матчів. Мене цікавили статистичні речі, я складав турнірну таблицю чемпіонату СРСР. Крім того, захоплювався хокеєм та хокеєм із м’ячем.
– За кого вболівали?
– За СКА Карпати, потім – за Карпати. 1989-го клуб відродили і я почав їздити на матчі до Львова. Степан Юрчишин та компанія не могли залишити байдужими. В Україні та у Львові, зокрема, все більше відчувалося національне піднесення. То було чудове поєднання відроджених Карпат і мрій про Українську Незалежність. Футбол і патріотизм існували в одній площині. Ніколи не забуду наші походи з друзями зі студентського гуртожитку з Майорівки до стадіону.
– Саме у цьому гуртожитку ви познайомилися з Віталієм Павлишиним, котрий на довгі роки стане вашим напарником та другом.
– А ще кумом! Віталік – хресний батько моєї доньки. Він молодший на рік, але ми одразу потоваришували. Грали у футбол за факультет, ходили на Карпати, а потім почали разом працювати. Павлишин – талант від Бога! Його батько був журналістом, він має чудові гени, добре знається на футболі, володіє іноземною мовою.
– Як часто бачитеся зараз?
– Наші стосунки ніколи не псувалися. Можливо, тепер менше зустрічаємося, більше розмовляємо по телефону. Але на Василя та на дні народження Віталік приїжджає до мене у гості. Нашій дружбі вже понад 30 років.
– Ваша програма “Пас” у той час могла похвалитися не лише оглядами українських матчів. Як вам вдавалося діставати хайлайти іноземних чемпіонатів?
– Це все Віталік. Він списував матеріали з Eurosport, EuroNews, перекладав це все. Насправді в Україні ми одними з перших запустили таку програму. Загальнонаціональним конкурентом для нас був лише “Футбол від УТН”.
– На піку популярності вам було знайоме відчуття зіркової хвороби?
– Спочатку мені подобалося перебувати у кадрі. Це затягує. Потім банально звик. Траплялося, що незнайомі люди зверталися на вулиці, розпочинали розмову: “Пане Тріска, добрий день!” чи “О, Тріска пішов”… Я вітався у відповідь, махав рукою і йшов собі. Коли критикували, то я намагався навести аргументи, якщо цього вимагала ситуація.
“Просто побіг до центру поля, до Шевченка”
– У вас також був довід роботи у Києві. Зовсім інший масштаб?
– 1997-го я стажувався у столиці та працював на матчі Ліги чемпіонів між Динамо та Барселоною. Одразу після того поєдинку, який кияни виграли 3:0, я вибіг на поле з оператором до Андрія Шевченка. Я навіть не знав, що цього робити не можна. Однак то була така мить, що я не думав ні про що. Пролунав свисток і я просто побіг до центру поля, до Шевченка. Ще подумав – стільки журналістів навколо, але ніхто інтерв’ю не йде брати.
– Санкції до вас застосували?
– Персонально до мене – ні. Проте я чув, що потім стадіон начебто оштрафували.
– З Валерієм Лобановським ніколи не спілкувалися?
– Дуже хотів цього, але розмова постійно зривалася. Навіть, коли підходив для інтерв’ю, то Валерій Васильович переадресовував до Михайличенка чи Дем’яненка. “Льохо, давай”, – і вказував на мене Михайличенку.
– Розмову з ким ви запам’ятали назавжди?
– Мені пощастило потрапити на прощальний матч Олега Блохіна. На цій події я не працював журналістом, але потрапив на бенкет. Там познайомився з легендарним коментатором Коте Махарадзе. Неперевершена постать! Три-чотири хвилини розмови, утім враження залишилися на все життя.
– З ким ви любили поспілкуватися?
– З Мироном Маркевичем. Він ніколи не відмовляв, ставився з повагою, був відвертим, ми багато розмовляли не на камеру. Маркевича було цікаво слухати. Ми приїжджали на квартиру до Мирона Богдановича і за горнятком кави спілкувалися про футбол.
– Чи вистачало вам орієнтирів для наслідування? Звідки студент Василь Тріска черпав важливий досвід роботи у кадрі?
– Старші колеги підказували, але певного зразка бракувало. Не було такого, щоб мене та Павлишина хтось взяв за руку і навчав грамоті. Я переймав досвід у Петра Савчака та Ярослава Фейла – двох відомих львівських журналістів. Та у більшості випадків я вчився на своїх помилках.
– Яка з помилок спадає на думку першою?
– Проблеми з суфлером – стабільна історія. Зависав, зникав чи втікав, коли я педальку переплутав… Проте мені було легше, адже я два роки працював без суфлера, його просто не існувало у нас. Навчився виходити в ефір з надрукованим текстом на столі або й навіть написаним від руки. Лише я міг розібрати, про що там йдеться, оскільки писав оперативно перед ефіром.
– Як щодо словесних каламбурів?
– Я готував вибірковий репортаж про ралі Париж – Дакар. Часу обмаль, тож все робилося нашвидкуруч. І замість фрази “піски Сахари” я видав “пІски Сахари”. Сміялися над цим дуже довго. Інший досвід я отримав на Олімпіаді в Японії, де працював коментатором. Ефір завершив, попрощався. Але звук мені не вимкнули. Я ж про це не знав і почав з кимось із колег розмовляти: “Та от відпрацював, сідаю пити пиво”. Потім не раз чув жарт про те, що Тріска коментує, п’є пиво і розповідає про це всій Україні.
“Як твоє прізвище? Тріска? Тобі більше личитиме Колода”
– З чого почалося ваше коментування?
– Ми бралися за різну роботу, це була універсальна журналістика. Власне, мені пощастило потрапити до пулу коментаторів, які працювали на Олімпіаді-1998 у Нагано. Окрім роботи над щоденниками, я коментував змагання із санного спорту та бобслею. І якщо перший вид спорту розвинений на Львівщині, тож я мав змогу почерпнути знання від тренерів чи у бібліотеці, то про бобслей знав менше. Однак коли тобі 26 років, то байдуже, який вид спорту дістався. Я був готовий коментувати будь-що. На згадку про Нагано маю грамоту та копію олімпійської медалі від очільника МОК Хуана Антоніо Самаранча.
– Робота на Олімпіаді – це можливість познайомитися з метрами коментаторського цеху. З ким спілкувалися найбільше?
– Я приїхав до Києва пізніше та разом із Сергієм Савелієм вирушив до Японії через два дні. Ми ще мешкали у Сергія Степановича на дачі неподалік Борисполя. Також з нами був харків’янин Борис Ланевський. Тільки ми удвох були не з Києва. Ланевський багато допомагав мені з англійською – він нею добре володів, а від Савелія я відчував батьківське ставлення та турботу. Це я зараз схуднув, а тоді важив більше. “Як твоє прізвище? Тріска? Тобі більше личитиме Колода”, – жартував Сергій Степанович.
– Ще одна знакова подія в супроводі вашого коментаря – фінал Кубка України 1999-го. Як виник варіант роботи на поєдинку Динамо і Карпат в парі з Олексієм Семененком?
– Я поїхав до Києва з друзями, щоб повболівати за Карпати. Про жодне коментування мова не йшла. За дві години до гри зустрівся із ще одним своїм наставником Валентином Щербачовим: “Йдемо до Семененка у кабіну, давай матч прокоментуєш”. Зійшлися на тому, що я мав розповідати про карпатівські новини, а Семененко більше говорив про Динамо. Все б нічого, якби я належно готувався. А тут довелося спонтанно виходити в ефір. Та й зранку я вже встиг з друзями пива випити – я не планував коментувати.
– У трансляції це не відчувалося.
– То було за кілька годин до зустрічі із Щербачовим, тому я почував себе комфортно. Та й запах пива через мікрофон не передається (Усміхається). Також я коментував з Павлишиним єврокубковий матч Карпат з Гельсінборгом. Основний час, додатковий час, серія пенальті… Вийшли з Віталіком червоними з кабіни. Матч транслювали на Першому національному і там ніхто не очікував того, що він затягнеться. Спочатку ми навіть не знали чи буде потреба у роботі після 90-ї хвилини. Але нам сказали, що місце знайдуть – продовжуйте.
– Як вам сучасні Карпати?
– Я бачив не всі матчі львів’ян минулого сезону. Проте мені здається, що команда на правильному шляху. Хтось сумує через невихід у єврокубки, та мені здається, що команда поки сира. Якщо ми мали туди вийти, то зробимо це у наступному сезоні. І зробимо це впевнено.
– А як оцінюєте рівень сучасної журналістики?
– Тепер кожен може стати журналістом. Маєш телефон, створив собі канал чи соцмережі і ти – журналіст. Можливо, журналістської школи нам бракує. Зараз акцент на оперативності. Раніше з цим були об’єктивні проблеми, однак більше аналітики було. Журналістика спростилася.
– Чого ви не встигли зробити у професії?
– Я вдячний усім, кого зустрічав на своєму шляху. Пам’ятаю насправді виключно хороше. Чи шкодую про щось? Після Олімпіади 1998-го був варіант з переїздом до Києва. Ми з дружиною не ризикнули, адже вартість житла у порівнянні зі Львовом була вищою, а зарплатня однакова. Сашко Гливинський, Віктор Вацко та згаданий Ігор Циганик вирішили інакше. Як показав час, зробили правильно.
– Кого з них поставите на перше місце у своєму рейтингу?
– Кожен знайшов свою нішу. Усі вони різнопланові, але я ціную кожного. Школа львівської журналістики дуже якісна. І ці троє – яскраве цьому підтвердження.
Автор Любомир Кузьмяк
Джерело: football24.ua
Коментарі