Мене зацікавив інший урок: великі історичні втрати майже ніколи не починаються в той день, коли вони стають очевидними. Вони готуються роками — через ослаблення середовищ, інституцій, відповідальності, здатності суспільства до самоорганізації та спротиву. А коли настає критична година, раптом виявляється, що процес зайшов набагато далі, ніж усім здавалося.
Саме тому сьогодні я хочу поставити незручне питання не про минуле, а про майбутнє: чи не відбуваються тепер зі Львовом і Галичиною процеси, справжні наслідки яких ми побачимо через десять або двадцять років, коли виправити їх буде набагато важче?
Що означає бути П’ємонтом?
Ми звикли називати Галичину українським П’ємонтом, але з часом це поняття перетворилося майже на красивий історичний титул. Насправді П’ємонт — це не титул і не географія. Це функція. І Львів наприкінці 1980-х та на початку 1990-х був П’ємонтом не тільки тому, що тут більше говорили українською, частіше ходили до церкви чи раніше підняли синьо-жовтий прапор. Він був П’ємонтом тому, що тут сформувалася критична маса людей, готових пожертвувати особистим спокоєм, кар’єрою, матеріальним достатком, а іноді й свободою заради справи, яка була більшою за них самих.
Достатньо згадати 1990 рік. Студентське братство Львова разом з Українською студентською спілкою стало одним із головних організаторів Революції на граніті. За спогадами Андрія Салюка, 2 жовтня на Майдан вийшло 112 учасників першої групи, 80 із них були зі Львова, а 50 — студентами Львівської політехніки. Це дуже промовиста пропорція: одне місто дало більшість людей, які розпочали акцію загальноукраїнського значення. І вони приїхали до Києва не вимагати більших стипендій чи кращих умов для себе. Вони висунули державницькі вимоги: недопущення нового союзного договору з Москвою, відставку уряду, багатопартійні вибори, націоналізацію майна Компартії, повернення українських військовослужбовців додому.
Ось що для мене означає П’ємонт: територія, яка не лише має сильну ідентичність, але здатна виробляти людей, ідеї та організації, що змінюють цілу країну.
А що сталося з Галичиною після 1991 року?
Тут я хочу говорити дуже обережно, тому що простих відповідей немає. Не хочу шукати якоїсь однієї таємної сили, яка нібито все спланувала. Але не можна заперечувати й іншого: Галичина протягом останніх тридцяти п’яти років пережила цілу сукупність процесів, які об’єктивно послаблювали її людський та суспільний потенціал.
Я п’ятнадцять років служив українським мігрантам у Європі і тому наслідки великої трудової міграції бачив не в соціологічних таблицях. Я бачив їх у конкретних людях і конкретних сім’ях: матерях, які роками виховували дітей телефоном; чоловіках і дружинах, які жили у різних країнах; дітях, для яких мама або тато поступово ставали людиною, що приїжджає кілька разів на рік із подарунками. Люди виїжджали не тому, що не любили України. Вони їхали, бо після економічного обвалу 1990-х мусили рятувати свої сім’ї. Але суспільна ціна цього процесу була величезною.
Навіть суха демографічна статистика Львівщини змушує задуматися. На початку 1991 року область мала приблизно 2 мільйони 764 тисячі мешканців. На початок 2022 року — 2 мільйони 478 тисяч. Отже, ще до повномасштабної війни Львівщина втратила приблизно 286 тисяч мешканців — понад десяту частину свого населення. Особливо показовим є перелом середини 1990-х: якщо 1993 року населення області ще зростало, то вже 1995-го скоротилося на 17,1 тисячі, 1997-го — майже на 19 тисяч, 1999-го — на 23,5 тисячі, 2001-го — на 27,4 тисячі осіб за один рік. Ці дані є у відкритому доступі і я їх взяв з інтернет-сайту Державної статистичної служби.
Це не просто цифри. За кожною з них стоїть людина, а разом із людьми територія втрачає частину своїх майбутніх родин, дітей, учителів, священників, науковців, підприємців, громадських діячів і потенційних політичних лідерів. Демографічне виснаження неминуче стає також виснаженням суспільним.
Від бідності до комфорту
Наступний процес був природним і зрозумілим. Покоління, яке пережило принизливу бідність 1990-х, захотіло, щоб його діти більше ніколи так не жили. Людина, яка роками рахувала кожну копійку, природно прагне квартири, автомобіля, хорошої освіти для дітей, подорожей і фінансової безпеки. У цьому немає нічого морально неправильного.
Небезпека виникає тоді, коли засіб непомітно стає метою, а матеріальний успіх — головним критерієм успішності самого життя. Тоді питання «ким ти є?» поступово замінюється питанням «що ти маєш?», а питання «для чого ти живеш?» — питанням «скільки ти заробляєш?». Ми починаємо виховувати дітей так, щоб вони були освіченими, конкурентними й успішними, але значно рідше запитуємо себе, чи виховуємо їх здатними від чогось відмовитися заради іншої людини, громади, Церкви або України.
І тут виникає парадокс: Галичина стала матеріально значно багатшою, ніж у 1990 році. Але чи стала вона суспільно сильнішою?
Пропоную простий тест
Спробуймо сьогодні назвати у Львові кілька громадських організацій, які мають сотні молодих людей, готових протягом багатьох років систематично працювати не за зарплату, не за грант, не за депутатський мандат і не за медійну впізнаваність. Спробуймо назвати політичну партію, в якій хоча б четверта частина активу готова відмовитися від посади, якщо цього вимагатиме принцип. Або середовище, яке сьогодні здатне за кілька днів організувати сотню двадцятирічних хлопців і дівчат та відправити їх до Києва відстоювати справу, від якої вони особисто нічого матеріального не отримають.
Для порівняння: у жовтні 1990 року Революція на граніті тривала 16 днів — від 2 до 17 жовтня, причому її рушійною силою були не професійні політики, а студентська молодь.
Я свідомо ставлю це питання гостро, але не хочу сказати, що жертовних людей у Галичині більше немає. Це було б неправдою і образою для тисяч наших сучасників.
Війна довела протилежне. Тисячі галичан пішли на фронт, тисячі стали волонтерами, медиками й капеланами; безліч сімей віддають для війська значну частину того, що мають, а тисячі родин заплатили найвищу ціну — життям своїх синів, дочок, чоловіків і батьків.
Отже, жертовність не зникла. Моє питання інше: чому величезна особиста жертовність сучасних українців так важко перетворюється на сталі інституції, здатні працювати десятиліттями?
Ми довели, що здатні на подвиг. Але чи здатні ми на двадцять років невидимої, дисциплінованої та організованої праці заради спільного добра?
Найнебезпечніше — коли залишається форма, а зміст поволі зникає
Львів ще дуже довго може виглядати українським П’ємонтом. Над Ратушею майорітиме синьо-жовтий прапор, вулиці носитимуть імена наших героїв, стоятимуть пам’ятники, на державні свята люди одягатимуть вишиванки, а наші храми будуть переповнені на Різдво і Великдень. Але цього недостатньо.
Бо П’ємонт починається не з прапора і навіть не з правильної історичної пам’яті. Він починається з людини, яка готова сказати: я відмовлюся від власної вигоди, якщо цього вимагає добро моєї громади і мого народу.
Саме тут для мене виникає паралель з уроком, який я виніс з інтерв’ю Сергія Куніцина. Ще раз наголошую: я не порівнюю Львів із Кримом. Я порівнюю механізм суспільного ослаблення. Великі втрати стають очевидними в останню мить, але передумови для них можуть формуватися десятиліттями. Зовні ще все існує: установи працюють, прапори висять, політики виступають, проводяться урочистості. Проте всередині суспільства може поступово зменшуватися кількість людей і середовищ, здатних сказати «ні», організувати інших і заплатити за своє «ні» особисту ціну.
Львів завжди був незручним
Історична роль Галичини полягала саме в тому, що вона постійно «колотила» Україною. Звідси йшли ідеї, організації, люди, політична та духовна неспокійність. Я про це вже писав, згадуючи слова Вʼячеслава Липинського про гетьмана Павла Скоропадського, який саме через це майже ненавидів Галичан!
Львів часто дратував, сперечався, вимагав, організовувався, виходив на площі, створював структури і посилав своїх людей до Києва. Він помилявся, часом перебільшував власну роль, іноді був надто радикальним, але дуже рідко був байдужим.
І тому найбільшою поразкою Львова було б не те, що він перестане носити вишиванку чи говорити українською. Набагато страшніше, якщо він стане дуже патріотичним зовні, але цілком комфортним усередині.
Тоді нікому не потрібно буде забороняти нам синьо-жовтий прапор — ми самі повісимо його над рестораном. Нікому не потрібно буде забороняти українські пісні — вони звучатимуть на фестивалях. Нікому не потрібно буде закривати наші церкви — вони залишатимуться відкритими. Нікому навіть не доведеться забороняти нам називати Львів П’ємонтом України.
Достатньо буде одного: щоб усе це дедалі менше впливало на те, як ми живемо, кого допускаємо до влади, що готові терпіти, що вважаємо неприйнятним і за що готові заплатити особисту ціну.
Тоді П’ємонт залишиться на вивісці, але перестане існувати в людях.
Чи це вже сталося?
Ні. Я переконаний, що ще ні.
Війна показала, що під нашаруваннями матеріалізму, політичного цинізму та бажання комфортного життя в нашому народі залишається величезний запас жертовності. Наші воїни, волонтери, медики, капелани, родини загиблих щодня це доводять.
Але війна поставила перед Львовом питання, від якого ми не матимемо права втекти після її завершення: що ми зробимо з цією жертовністю?
Чи народяться з неї нові громадські організації, політичні середовища, братства, школи відповідальності, культурні й інтелектуальні центри? Чи прийдуть люди з фронту і волонтерського руху не лише до меморіалів, але й до управління містом та державою? Чи зможемо ми передати наступному поколінню не тільки пам’ять про героїв, а й їхню систему цінностей?
Чи, навпаки, після війни подякуємо героям, поставимо їм пам’ятники — і знову повернемося до боротьби за квадратні метри, посади, бізнес, політичні впливи та особистий комфорт?
Саме тут, на мій погляд, вирішуватиметься доля Львова як українського П’ємонту.
Бо П’ємонт — це не спадковий титул, який наші предки назавжди записали за Львовом. П’ємонт — це відповідальність, яку кожне наступне покоління мусить заслужити заново.
Тому після запитання журналістки «Чи залишається Львів П’ємонтом України?» я поставив би сьогодні інше, значно незручніше питання:
якщо завтра Україна знову потребуватиме від Львова не патріотичних декларацій, а людей, здатних першими відмовитися від власного комфорту заради неї, — чи матиме Львів кого послати?
У 1990 році мав. У першій групі Революції на граніті зі 112 людей 80 були львів’янами. Через тридцять шість років питання полягає не в тому, чи маємо ми право пишатися ними.
Питання в тому, чи здатні ми сьогодні виховати наступних вісімдесят. Бо Україні й надалі потрібен Львів. Але не Львів як красива декорація українськості.
Україні потрібен Львів, який здатний її “колотити”. Очевидно, у доброму розумінні цього слова. Щось подібного до біблійної закваски, яка розчиняє ціле тісто, з якого опісля спечуть хліб.
Пробачте, бо свідомий, що текст занадто довгий. Але писав його на одному подиху, бо підняті мною теми не зʼявилися у моїй голові сьогодні. Над ними я майже щоденно роздумую для того, щоби зробити висновки, принаймні для себе.
Коментарі