«Гримаси» – це великий проєкт про вираз обличчя в мистецтві різних періодів. Це спосіб розповісти про людину більше, ніж можуть сказати слова.
Ідея виставки народжувалася не з сухих академічних концепцій. Все почалося з випадковості: куратор проєкту Павло Гудімов побачив експресивний фотопортрет-гримасу Ярослава Мотики авторства Олега Огородника.
Натхненний цим кадром, Гудімов запропонував Мотиці створити серію скульптурних робіт із гримасами. Сьогодні вона експонується у залах галереї, проте незавершена. Враження від першого імпульсу влучно підсумували в соціальних мережах галереї: «Побачивши гримаси один раз, ми почали знаходити їх усюди».
Окремий історичний шар виставки – це серія оригінальних літографій французького класика сатири Оноре Дом’є. Павло Гудімов розповів унікальну історію появи цих робіт у Львові:
«Колись давним-давно у Львові була колекція Любомирських. Вони активно збирали мистецтво, зокрема світову графіку. І в тій колекції була величезна мідбірка літографій Оноре Дом’є. В радянські часи поляки попросили дати частину Оссолінеуму… радянська влада подумала, що це не дуже важливі речі і віддала це все в Польщу. Я вирішив: треба восполнити цю велику втрату! Поїхав до Франції, поспілкувався з місцевими колекціонерами й привіз до Львова колекцію Оноре Дом’є».
Це оригінальні літографії для французьких газет середини XIX століття. Частина з них присвячена геополітиці та «нелюбові» імперій: карикатура «Давид і Голіаф» про конфлікт Османської та Російської імперій, або сюжет, де цар Микола працює в кабінеті з шаблею і буквального ріже мапу Франції. Поруч експонуються й побутові, суто гумористичні літографії Дом’є про щоденні прикрощі та дивацтва буржуазії.
Упродовж століть мистецтво прагнуло ідеалізації, проте саме доба бароко відродила й легітимізувала гримасу в європейській культурі. Художники XVII століття прагнули драматизму, високої напруги та ефекту присутності. Зображення викривлених від подиву, страху чи сміху облич стало способом показати внутрішній стан людини без прикрас.
Виставка свідомо змушує глядача відчувати дискомфорт. Це відмова від так званої «красивості», коли огидне чи лякаюче стає способом сказати правду. Втім, підходи авторів кардинально відрізняються. Якщо академічний художник кривляється «культурологічно», спираючись на історію мистецтв, то художники з народу малюють гримасу просто тому, що так відчувають біль чи радість.
Куратор Павло Гудімов побудував виставку як міжчасовий діалог, де поруч експонуються сучасне українське мистецтво, європейська графіка, радянська сатира, народний наїв та ритуальні маски.
Український блок виставки чудово перегукується з французьким сатириком. Поруч із літографіями Дом’є вигадливо дивляться карикатури Анатолія Василенка – «батька українського коміксу», чиї малюнки багатьом знайомі за журналом «Перець». Графіку Василенка гарно доповнюють живі начерки Анатолія Базилевича, а Олександр Ляпін узагалі довів сатиру до абсурду: у його серії «Кабінет Міністрів» посадовці перетворені на кумедних персонажів.
Проте гримаси тут – це не тільки про політичний гумор, а й про дуже особисті історії. Андрій Сагайдаковський, наприклад, намалював свою роботу олією просто на шматку килима – це така згадка про дитячу звичку кривлятися перед дзеркалом, коли ми вперше вивчаємо власне обличчя. Юрій Пікуль чесно сміється над собою й зображує себе «домашнім культуристом» на тлі звичайних книжкових шаф, а Володимир Габуда у своїй картині створює дивний, трохи тривожний простір із розмитих снів.
Дуже цікавий хід зробив Володимир Костирко у своїй роботі «Я малюю в стилі бароко!». Це прямий відсилок до відомої картини Караваджо «Давид з головою Голіафа». За однією з версій, Караваджо намалював у цій сюжетній лінії самого себе: юний Давид – це він у молодості, а відрубана голова Голіафа з застиглою гримасою – це вже дорослий Караваджо після того, як скоїв убивство й тікав від покарання. Вийшла така собі розмова із власним минулим.
Живопис на виставці чудово доповнюють скульптури. Голови з шамоту Ярослава Мотики та пластика Олексія Абрамова буквально матеріалізують емоції в глині. Кераміст Сергій Радько взагалі називає свої скульптурні голови «димарями», через які з людини виходить увесь накопичений стрес та емоції.
Наостанок Гудімов додав до експозиції трохи архаїки – справжні ритуальні маски. Тут є японська маска Тенґу з довжелезним носом та африканські маски племен Яуре й Нгіл. Вони нагадують, що колись кривляння на масці робили не задля краси, а щоб лякати злих духів. І поруч із ними абсолютно органічно сприймаються портрети українських селян від подружжя Лободів та наївні роботи Олександра Луценка-Бабана, де кожна зморшка на обличчі описує все прожите людиною життя.
У добу фільтрів, цифрової симетрії та штучних аватарок виставка «ГРИМАСИ» нагадує: жива людина – це людина, яка не боїться бути неідеальною, спонтанною, смішною чи дещо лякаючою. Це можливість побачити, як через викривлення обличчя художники різних століть знаходили спосіб говорити про найглибші речі.
Експозиція відкрита для відвідувачів до 4 жовтня 2026 року.
Артцентр Павла Гудімова «Я Галерея», м. Львів, вул. Шота Руставелі, 8
Автор: Деркач Софія
Коментарі