Перше враження від експозиції може бути оманливим. Здається, що це класичний львівський живопис – теплі пейзажі, затишні натюрморти, барвиста фольклорна естетика. Виставка буквально огортає теплом, але варто затриматися біля полотен трішки довше й за декоративною поверхнею відкривається глибокий концептуальний підтекст.
Куратори проєкту сформували експозицію з трьох жанрових напрямків – пейзажу, натюрморту та сюжетно-алегоричних композицій. І саме в алегоріях розкривається головна сутність виставки.
Влучний ключ до розуміння цього малярства дає доктор історичних наук, професор ЛНАМ, Роман Яців у своїй оцінці творчості художниці. Він підкреслює, що картини Ірини Фартух – це «туга мисткині за гармонією життя, якій загрожують реалії сучасного соціуму». У часи, коли зовнішній світ руйнується й вибиває ґрунт з-під ніг, цей живопис працює як духовний щит.
Ключовим твором всієї виставки є алегорична композиція з промовистою назвою «Пора одягнути крила». У центрі полотна постає жінка в українському народному строї з шаблею в одній руці та з крилами в іншій. Її плечі та руки оточує мотузка, яку вже розрізало гостре лезо. Це момент трансформації та визволення. Жінка більше не постає лише в ролі мовчазної Берегині, яка очікує на захист, а готується одягнути крила Воїна, здатного вистояти й захистити рідну землю.
У цьому сильному характері легко зчитується сучасність кожної українки, чиє життя змінилося після масштабних історичних випробувань. У залах музею простежується виразна еволюція жіночого образу: Мати, як джерело; Берегиня, як захисниця пам’яті та традицій; Воїн, як сміливість і сила виборювати своє майбутнє.
Ірина Фартух народилася у Львові в 1960 році й здобула освіту у Львівському училищі ім. Івана Труша, а згодом у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва (нині – ЛНАМ), а саме на кафедрі художньої кераміки. Вона навчалася у справжніх корифеїв львівської школи – Карла Звіринського, Станіслава Серветника, Івана Франка та Степана Коропчака.
Її живопис надзвичайно фактурний, щільний, майже скульптурний. Мазок має вагу та пластичну об’ємність. Окремої уваги заслуговує той факт, що художниця виросла у львівському урбаністичному середовищі, але у своїй творчості постійно звертається до українського села. Вона свідомо розвиває народну течію львівського образотворчого мистецтва 1960-1970-х років, повертаючись до сільського побуту як до джерела національної ментальності й внутрішньої сили.
Виставка «А крила має» позбавлена штучного академізму, вона дуже проста у своїй глибині та щирості. Все для того, щоб відвідувач зупинився, перевів подих і нагадав собі: людські «крила» – це наша пам’ять, коріння й внутрішня сила, яку неможливо відняти чи зламати.
Експозиція триватиме до 4 жовтня в Музеї Олени Кульчицької (вул. Листопадового Чину, 7) і чекає на відвідувачів щодня, крім п’ятниці та суботи.
Авторка: Деркач Софія
Коментарі