Я давно вже усвідомила, що сестри загиблих, пропавших без вісті і полонених військових в нашій країні не люди. Жодної програми психологічної підтримки – «ти не член родини».
Жодного якогось проекту підтримки перепрофорієнтації – «ти не близький родич». Гранти – забуть, ти ніхто.
На рівні держави явна гендерна дискримінація в питаннях мобілізації , ну нема в нас жіночого призову, а отже ваші пільга сестрам фількіна грамота, братам пільга є, сестрам …
І абсолютно скотська історія з реєстром збитків в категоріях А2.1 і А2.2 де сестри мають довести «наявність близьких стосунків» і «душевний біль та страждання». Серйозно.
Мене це зачіпає. Мені це болить. Бо так не має бути. І я така не одна. Бо саме сестри часто оббивають пороги з сисленними заявами і сидять в тих чатиках переглядаючи сотні фото з полоненими і загиблими. Саме сестрам приходиться тримати батьків. Саме сестрам підставляти плече дітям і вдовам. І нам теж потрібна допомога, щоб все це стягувати. А її немає. Нині дві чергові відмови. У участі в одній профорієнтаційній програмі «вибачте, у нас лише для членів родини» і в одному гранті психологічної підтримки, хотіла я групу зорганізувати доя дівчат, бо вже знаю багатьох – «вибачте, бенефіціарами гранту можуть бути лише члени родини, сестри туди не входять».
Болить.
Наталія Ліпська
Коментарі