Про це розповіла громадська активістка Юлія Лацик.
Для істориків та краєзнавців, Богдан Чупіль – знаний як активна постать ОУН і УПА, референт Служби здоров’я ІІ округи ОУН / надрайону “Батурин” (Ярославщина і Любачівщина). Лікар, який під псевдонімом “Бей”, “Стрілець” (“Стрільчик”) і “Ляля” рятував поранених побратимів, організовував медичну допомогу в найтяжчих умовах, допомагав українцям, які потерпали від окупації та переслідувань.
Як зазначила Юлія Лацик, “для моєї родини, він – наш рідний дядько. Про його підпільну визвольну боротьбу ми знали, а от про обставини, місце і дату його загибелі – не мали конкретних відомостей”.
У 1950 році всіх членів його сім’ї вислали до Сибіру, де вони вижили завдяки підтримці зятя Левка. Повернутись в Україну дозволили лише у 1957 році, з довічним клеймом “вороги народу”.
“Влітку 1944 року з ним ще бачились сестри Емілія та Ольга Чупіль. Привезли йому бойових гранат та пістолет «наган», які, вони, хитромудро та конспіративно поцупили у ставлеників НКВД в Нижанковичах. Дівчата також, співпрацювали з підпіллям. Ольга була зв’язковою, а згодом ще й станичною Нижанкович.
Вже востаннє живим, члени родини, бачили Богдана взимку 1944 року. Внаслідок переохолодження (попав під лід), отримав двостороннє запалення легень. Хвороба не відпускала, тож вістуни сповістили рідних Богдана про його важкий стан та бажання побачити близьких. На побачення з сином, вирушила мама – Юлія Чупіль. Застала його тоді неподалік Перемишля, у якійсь конспіративній стодолі, у дуже поганому стані: лежав у сіні, температурив, дуже схуд та був виснажений. Навіть прощалися.
На щастя, до весни, хвороба відпустила. Родину сповістили, що все добре. У подальшому про Богдана вісточок надходило все рідше. Згодом зовсім обірвався зв’язок. Припускали, що, мабуть, загинув. Але надіялись… В 1950 усіх членів його сім’ї висилають на Сибір”.
“Родину не розстріляли тільки тому, що прямих зізнань чи доказів про співпрацю з підпіллям окупаційна влада так і не змогла отримати. А вижили в тайзі лише завдяки тому, що їх зять Левко (чоловік Олі), фронтовик, поїхав з ними і був поруч.
В 1957 дозволяють повернутись в Україну, з довічним клеймом «врагі народа». Про Богдана інформації жодної. А часи такі що, десь шукати, щось у когось про таке питати – це вирок.
Відновили пошуки вже в часи незалежності України: в архівах, у літературі видаваній нашою діаспорою, у розповідях свідків того часу… Дещо знаходили, але інформація була неповна, а часом і непевна.
У 2008 році у засвіти пішла остання Богданова сестра – Ольга.
Перед смертю, вона наполегливо ділилась деталями з підпільних часів. “Слухайте, – казала нам, – бо як я вам того зараз не розкажу, то вже і не взнаєте ніколи ні від кого…”.
Вона розповідала про завдання, конспірацію, ситуації, трафунки, тодішню місцеву політику, допити, Сибір – від яких подих завмирає. І просила не полишати пошуки інформації про її брата – лікаря “Бея”.
І світло пролив випадок. У 2021 році недалеко Бережан знайшли бідони з документами ОУН і УПА, серед яких так довго розшукувані нашою родиною дані про обставини, місце і дату смерті Богдана.
“Володимир Мороз, Ваш пост, неймовірно допоміг нашій родині. Дізнавшись із нього деталі, мій батько (син Ольги Чупіль) помчав в с. Татаринів, на місце, де відбувся останній бій Богдана. Відвідав у Комарно в’язницю НКВД та місце масового захоронення українців, серед яких можливо є і тіло нашого дядька“.
“Кенотаф для нас — це не лише пам’ять і шана одному герою, це символ тих тисяч українців, які у найтемніші часи не втрачали гідності, не зраджували та вірили у вільну Україну”, — наголосила Юлія Лацик.
Бо це пам’ять і шана. І це дещо більше, ніж вшанування одного героя. Це символ. Тисяч таких, як він — тих, хто в найтемніші часи не втрачає гідності, тих, хто не зраджує, не схиляє голови, хто вірив у вільну Україну — ще тоді, коли здавалося, що про це не можна навіть мріяти. І вірить у неї сьогодні.
Завдяки таким українцям ми живемо у своїй державі. І продовжуємо в ній жити зараз. І ми зобов’язані пам’ятати кожного. Бо нація, яка не шанує своїх героїв — перестає бути нацією.
Світла пам’ять та Повага кожному, хто боровся тоді і бореться зараз за нашу свободу, за наше право бути українцями, говрити українською та мати свою незалежну державу.
Слава Україні! Героям слава!
Окрему подяку Юлія Лацик висловила Олегу Радику, “за допомогу, підтримку та твоє глибоке розуміння важливості історичної пам’яті”.
Коментарі