Спочатку в тому, щоб я сіла за кермо не було потреби. Потім не було можливості. А потім потреба виникла гостро і тут же ж з’явилася можливість. Всупереч реаліям.
У 59 років пішла на курси водіння. За кілька місяців до війни. Логіка була проста – чимало немудрих водіїв обох статей водять авто. Значить суть не в рівні інтелекту. Просто треба подолати страх і зробити цей крок. Зробила. Не без проблем. Довелося поміняти інструктора. Тут уже спрацював досвід – хейтера можуть терпіти ті, хто не розуміє, хто кого годує. Автошкола відреагувала миттю і мені знайшли найкращого інструктора – Івана. Справді неперевершеного. Щоб ви зрозуміли, як просто виглядають складні принципи: “правий бордюр – кращий друг водія” або “куди дупа – туди руль”. Вважаю – це геніально.
“Не зважай, пропусти ідіота – бачиш купив си хлоп Шкоду і показує, що вміє їздити”. Я б писала за ним цитатник до правил з водіння.
Дуже багато осуду було, коли купила саме Джорніка. Ну, дууууже! Люди вважали, що треба бути скромною, “знати своє місце”, «ходити пішки». Чесно кажучи, це дивувало найбільше – от, таке відверте роздратування. І це не залежало від достатку і соціального статусу тих, хто собі таке дозволяв. Причому чимало народу не соромилося це висловлювати, чим мене вкрай дивували. Добре, такі згодом змирилися, звикли. А тим часом, як лакмусовий папір – хтось подарував амулет, хтось став добрим порадником, хтось просто по-людськи допоміг придбати зимові колеса, змінні диски до них, масла, фільтри, тощо. А хтось вміє розповісти, що всім страшно на початках. Та й не лише. Заспокоїти, коли ти в’їхала кудись машиною, подряпала, наробила вм’ятин і тобі вже треба сильно долати внутрішній опір, щоб наважитися сісти за кермо знову. Як розповів мені один чоловік, що це така реальність: «Я їхав вантаженою фурою і вона перевернулася на дорозі. Не знаю, як залишився живий. Ну, але приїхала техніка, підняла фуру на колеса і треба було сісти за кермо і їхати далі. Ти не уявляєш, який страх довелося долати!».
Чому Джорнік. Довго полювала за Тойотою Пріус V. 8 місяців. Коли на крайньому Копарді биту, її продали за 18 тис. доларів, вирішила на цю мету плюнути.
Ми знайшли у Львові великий майданчик з продажу авто, досвід перегляду пошкоджень за 8 місяців був уже ого го! Вибрала шість моделей машин, які б можна було випробувати на предмет нашої сумісності. Але, якщо чесно, дала слабинку загалові і повелася на оте “купи собі шо небудь копійчане, навчися їздити, а потім купиш собі “нормальну” машину”. Такі варіанти на цьому майданчику теж помітила. І першими вирішила випробувати їх.
Мати Божа! 4,5 тисячі доларів, воно рушило, а на ходу відкриваються обидві дверки! Значить, в це “авто” треба ще вкладати і вкладати аби воно їздило. А потім це що, “чумайдан, без ручки”? Куди його? Продати за 2 тис? Скільки вкладу коштів в рихтування вм’ятин і подряпин нормального автомобіля? Ну, ви зрозуміли.
«Переміряли» ми під мене купу вибраних машин. Для роздумів. Йдемо майданчиком, аж тут стоїть Додж Джорні. Це була любов з першого погляду. Те, про що я мріяла. Просто візуалізоване в машину, де тобі комфортно все: простір салону, крісло, яке придумане саме під твою зболену спину, один із найнадійніших корпусів автомобілів. Та просто – ти відкрив у ній дверки і сів. Не нагнувся, щоб влізти, не дерешся нагору, аби видрапатися в салон. Відкриваєш дверку. І сідаєш.
Тамтого Доджа я не купила. Ще взяла паузу на “подумати”. Подумала і вибрала свого Джорніка. Іншого. 2018 року. Можете вважати це чоловічим поступком – бо так, поза логікою, обирають собі автомобілі чоловіки!.
Звичайно, я свого красеня трохи скалічила. Паркування, виїзд-вїзд у вузькі ворота і тісний двір. Ну, і гараж!
Перша біда була, коли паркувалася, перебуваючи другий день за кермом, а ззаду зібралося стадо бібікальщиків. Розум те бібікання добряче паралізує, коли ти ще не впевнений за кермом. В’їхала в автомобіль, котрий об’їжджала, щоб запаркуватися. Так що вираз «В дупу собі побібікай» – це ще дуже толерантно. Другий раз ввалила носом в стовп воріт, коли від тротуару розвертала п’ятиметрового Джорніка в триметрові старі ворота. Нема вже тих воріт і того стовпа. Буде все інакше.
Потім розверталася в дворі, потрапила поміж старий, ніким не користований гараж-ракушку та кущі попереду. А під колесами – глибока яма. Додала газу, в’їхала задом в «ракушку». Нема більше тої «ракушки». Мій найкращий з сусідів її забрав за кілька днів. Найняла робітників і вони привели до пуття майданчик, що був під цим монстром. Загалом, запущений двір потроху приводиться до ладу.
Щодо їждженя по Львову. Під час війни. Взимку. В темноті. Без світлофорів. Часом вузькими вуличками центру, площею Митна, тощо. Їздила щодня. Так порекомендували друзі: «Що хочеш роби, але щоб ти була за кермом щодня!». От, я і є. Щодня. І дякую всім, хто є поряд. Хто підтримав і підтримує. Хто допомагав і допомагає.
Чому це написала. Є чимало людей, яким справді вкрай необхідно сісти за кермо. Але є страх. Вони його собі пояснюють по-різному. Зазвичай, про все те, що вам тут розповіла, вголос не говорять ті, хто водить авто. Навіть, якщо вони вже мають досвід у кілька десятиріч за кермом. Страх – це нормально. Він присутній в нашому з вами житті щодня. Усвідомлено чи ні. За різних причин і обставин. Долання страхів – це частина нашого життя.
Мій Джорнік тепер – моя любов. Кермувати ним – задоволення. Не зважаючи на страх. І нехай той страх буде звичкою, яка уже переростає в розумну обережність, що поступово все більше і більше опиратиметься на набутий досвід.
Світлана Хитрова
Коментарі