Напередодні Дня працівників освіти у Департаменті освіти і науки Львівської ОДА підготували серію розмов з освітянами Львівщини — про вибір професії, щоденну роботу, дітей, виклики сучасної школи та те, що допомагає залишатися у професії й рухатися далі.
Першою героїнею нашої серії стала Марія Степанівна Мінкевич, учителька початкових класів Ралівського опорного закладу загальної середньої освіти імені Івана Франка.
— Пані Маріє, розкажіть трохи про себе. Як ви прийшли у професію вчителя початкових класів?
Я навчалася у маленькій початковій школі в селі Долобів — у нас були лише перші-четверті класи та зовсім мало учнів. Наша вчителька була дуже молодою та енергійною. Ми з нею багато вирізали, працювали в групах. Це було ще років двадцять тому, але вже тоді у нас проводилися ранкові зустрічі! Ми обговорювали свій настрій, мали спеціальні «сердечка досягнень»… Багато з того, що вона робила з нами тоді, я зараз реалізую зі своїми учнями. Мені надзвичайно подобалося в початковій школі.
— А ваша перша вчителька досі працює?
Так, вона сьогодні очолює цю філію в Долобові. Скільки б ми не зустрічалися, вона для мене завжди залишається такою ж молодою, усміхненою, активною та заклопотаною. Ми часто спілкуємося, телефонуємо одна одній по роботі. Вона залишила настільки глибокий слід у моєму серці, що, мабуть, саме завдяки їй я й обрала шлях шкільного вчителя.
— Де ви навчалися на вчителя?
Спочатку здобула спеціальність «Початкова освіта» у Самбірському педагогічному коледжі. У Самборі тоді давали дуже ґрунтовні знання! Особливо цінною була практика: раз на тиждень ми проводили цілий день на уроках, спостерігали за учнями, викладали самі, а потім детально все аналізували. Це дає миттєвий поштовх і розуміння: твоє це чи ні, чи даєш ти раду з дітьми. На другому курсі ми проводили виховні заняття, а на третьому — вже повноцінні уроки.
Вже пізніше закінчила Дрогобицький педагогічний університет за напрямом «Дошкільна освіта». Були певні труднощі з роботою, тому склалося саме так.
— Що сьогодні надихає вас щодня приходити до школи та віддавати свої сили й енергію дітям?
Знаєте, я в житті керуюся словами Лесі Українки: «Я в серці маю те, що не вмирає». А коли вже зовсім припече — «Щоб не плакать, я сміялась». Тому труднощів не боюся. На роботі щодня трапляються якісь виклики та ситуації, але дай Боже мудрості долати їх розумно.
Найголовніше — я дуже люблю дітей. Це основна причина, чому я стала вчителькою і чому залишаюся в професії дотепер.
Крім того, я постійно прагну професійного зростання. Щоразу, коли проходжу якісь курси, думаю: «Боже, як багато я ще не знаю, скільки всього треба подужати!». Іноді навіть совість мучить — після уроку завжди здається, що можна було пояснити ще краще.
— Ви згадали, що «затрималися» в професії. Чи були моменти, коли хотілося все покинути?
Був такий період, коли заробітна плата здавалася занизькою для того обсягу роботи, який доводилося виконувати. Коли я тільки починала, старт був відносно непоганим. Але за кілька років, працюючи в маленькій сільській школі з невеликою кількістю дітей, навантаження відчувалося гостро, і це змушувало замислитися.
— А скільки у вас зараз учнів у класі і чи траплялися у вашій практиці кумедні історії, які особливо запам’яталися?
У моєму класі 20 дітей. Також я сама виховую двох хлопців-близнюків. А щодо курйозів, то вони стаються постійно. Наприклад, ось минулого року… У нас є тато-захисник, який приїхав у відпустку на осінні канікули. Його син — дуже харизматичний хлопчик. Після канікул у школі було досить прохолодно, усі діти сиділи в теплих кофтинах, а він знімає свою і ходить у самій футболці. Кажу йому: «Данилку, тобі, напевно, жарко?». А він відповідає: «Та ні, не дуже… Просто, розумієте, Маріє Степанівно, тато приїхав, я за ці вихідні так накачався — хочу показати вам свої біцепси!». Звісно, біцепси й трицепси я оцінила за всіма вимогами! (сміється)
— Що, на вашу думку, потрібно вчителю, щоб почуватися щасливим у професії?
Базове — це любити дітей. Але будь-яка любов вимагає меж, дітей також потрібно дисциплінувати. Тому моя формула — любити дітей і любити дисципліну.
— Учитель — це професія чи покликання?
Це професія, яка стає покликанням. І покликання, яке стає професією.
— Яке ваше особисте вчительське гасло?
Ми маємо справу з найскладнішим, неоціненним, найдорожчим, що є в житті, — з людиною. І ще рядки Ліни Костенко: «І кожен фініш — це, по суті, старт».
— Якими є сучасні діти порівняно з тими, що були 5–8 років тому?
Раніше діти були більш бешкетними на перервах, але зосередженими та сумлінними на уроках. Сучасні школярі мають більш розсіяну увагу, проте вони надзвичайно кмітливі! Логічне мислення в них розвинене значно краще, ніж у попередніх поколінь.
Водночас сьогоднішній учень вимагає від педагога бути «багатофункціональним». Учитель має одночасно захопити увагу, втримати дисципліну, проконтролювати виконання завдань і зберегти емоційний контакт. Це справжня робота в режимі багатозадачності.
— А як щодо цифрових технологій та штучного інтелекту? Вдається йти в ногу з часом?
Намагаюся встигати, хоча іноді відчуваю, що йду на крок позаду. Зараз з’являється стільки нових програм, сервісів, штучний інтелект… Я пробую, освоюю, бо прагну розвиватися, хоч і не можу сказати, що вже стала у цьому суперпрофі. Головне — не зупинятися!
— Щиро дякуємо за розмову!
Коментарі