Ветеран митної служби з 33-річним стажем, який частину свого життя провів в окопах та під кулями і отримав відзнаку від Президента України Володимира Зеленського «За оборону України».
Це державна нагорода за особистий внесок у захист суверенітету, територіальної цілісності України, мужність та стійкість у спротиві збройній агресії рф.
Був мобілізований у прикордонники
З початком АТО, в серпні 2014 року він був мобілізований на військову службу. У вересні того ж року 49-літній митник в складі оперативно-бойової прикордонної комендатури воював у Донецькій області. Ми з «нуля» своїми руками, без техніки, облаштовували позиції, будували бліндажі і рили окопи. Одночасно несли службу на блок постах та «секретах», патрулювали територію і виходили в рейди в «сіру зону». Робили все необхідне, аби російські найманці і терористи т.з. ДНР не захопити Маріуполь. Особливо гаряче було в грудні 2014 – січні 2015р. коли противник обстрілював підступи до міста найактивніше, але ми втримали наші позиції», – розповідає Олег Леонідович.
За всі шість місяців перебування в зоні бойових дій не було й дня, аби ворожі снаряди не атакували позиції українських прикордонників.
«Був випадок, який міг вартувати мені життя. Стою на блокпосту. Раптово почалися мінометні обстріли. Ми бігом в окоп, а тим часом бійці ТРО, які були поруч, повідомили по рації, що у них вже 300-ті. Три солдати отримали осколкові поранення і їх мали евакуювати в Маріуполь. Однак бронеавтомобіль, який їхав за пораненими, вилетів у кювет і перевернувся. Всі боялися підійти до машини, бо на той час практично не мали бойового досвіду, а в машині зберігалися гранати споряджені до бою. Як самий старший за віком не мав права показати перед молодими побратимами свій страх, на адреналіні спокійно підійшов, відчинив задні дверцята бронеавтомобіля. По всій підлозі авто дійсно валялися гранати розсипом. Допоміг вибратися водію через бокове вікно. Машину ми витягли, поранених бійців транспортували до медиків іншою автівкою. А згодом мене відзначили першою нагородою – грамотою «За вмілі та рішучі дії під час артобстрілу, та надання медичної допомоги пораненим 18-батальйону територіальної оборони», – ділиться Олег Леонідович.
Після служби на сході Олег Мрихін знову повернувся до роботи на Львівську митницю. Але мирне життя тривало не довго.
На війну зібрався за годину
«24 лютого 2022 року мені подзвонили з 7- прикордонного Карпатського загону і сказали, що оперативний резерв першої черги, до якого я належав, зобов’язаний з’явитися за місцем служби. і я «спакувався» за годину часу: зібрав найнеобхідніше, попрощався з рідними і гайда в дорогу. О 12.00 вже був там. Наступного дня призначили на посаду начальника групи інспекторів прикордонної служби і присвоїли звання майстер-сержанта. У зведеному загоні «Львів» визначили кулеметником відділення, яке готували для розвідки. Я був найстаршим, тому мені одразу дали позивний Дід.
В подальшому проходив службу у зведеному загоні «Львів-2». Для початку відправили під Чорнобиль, обороняти Київську область. А через три місяці кинули на Бахмут.
Там ми воювали до січня 2023 р. Я служив в підрозділі логістики і наше завдання – забезпечити бойові позиції пальним і гарячою їжею. Шлях туди і назад – під обстрілами. Його називали «дорогою смерті». Але солдат на першій лінії не може бути голодним, тому кожного дня, вдосвіта та ополудні ми возили продукти на «передок». Було багато поранених. Госпіталь далеко, а легка контузія навіть не вважалась травмою. Від населених пунктів залишились одні руїни», – розповідає Олег Мрихін.
В 58 років став «штурмовиком»
Коли ми повернулися з Бахмута, я потрапив до побратимів, з якими служив ще у 2014-15рр. Це штурмовий підрозділ – прикордонна комендатура швидкого реагування «Шквал». Мене призначили начальником відділення. В підпорядкуванні 12 людей: кулеметник, гранатометник, автоматники, снайпер. У квітні 2023 року нас відправили в Донецьку область – Сіверськ і Серебрянку. Обстріли були шалені. А воювали в Серебрянському лісі. До війни він вважався об’єктом природно-заповідного фонду. Там широчезні дуби, які не рубали десятками років – як стіна перед очима. Жоден оптичний прилад не допоможе. Ворога можна виявити хіба на слух, коли гілка трісне.
Наше завдання тоді – утримувати ніким не прикриту лінію оборони
Заступали на 4 доби. Чергували в ямках, глибиною на штик лопати, бо окоп не вириєш – там дуже близько підземні води. Над нами постійно висіли ворожі дрони і обстрілювала арта. Адреналіну стільки, що на все життя вистачить.
Кожна позиція мала свою назву – Мальборо, Бонд, Вінстон… Я був на всіх. І це для мене – найкращі часи. Там ти розумієш, що таке справжня чоловіча підтримка, плече побратима, дбайливе ставлення командирів, відчуття безпеки і ризику. Цінуєш не тільки кожну мить життя, але й рідних і тих, хто тобі допомагає з тилу. Відчуваєш, як вони за тебе моляться. Я не розумію, чим живуть військові в тилу. Стояти на передовій – це найпотужніше, що може бути в житті воїна. Я розумів, що від мене багато залежить. Що живу і ризикую не просто так. Хоча гриміло 24 години поспіль. Літом навіть пташок не було чути. А ти чатуєш на СП з надією вижити. Харчувалися тільки консервами і сухарями. На добу вистачало однієї банки. Апетиту нема, підгодовували синичок і мишей. По ночах приходили лисиці і дикі кабани. Вони вже не боялися обстрілів.
Але найризикованішим було вийти з лісу: 5 км пішки лісом до переправи, а потім на човнах через Сіверський Донець. В небі – «пташки» – коригувальники вогню. На землі – міни і розтяжки. Ця дорога забирала найбільше життів… більше, ніж на Бахмуті.
Коли згоріла наша хата – вціліли лиш натільний хрест і жетон
Після позицій ми мали 2 доби відпочинку. Поселитись в одній з порожніх хатин, яку місцеві порадили. Ну хоч помитися, попрати, виспатись… Але тішились не довго. Одного ранку пішли на позиції і тут чую по рації: у вашу хату влупив снаряд. Прямо в дах.. Будинок згорів. Я лишився «голий-босий». Відразу звернувся до своїх колег на Львівській митниці і мені прислали цілий мішок новенького. А знаєте, я перед виходом на позиції прийняв душ і повісив на цвяшок в сараї хрестик натільний, військовий жетон і забув про них. Сарай згорів. Вціліли тільки мої «обереги», донині їх не знімаю.
Після Сіверська був переведений у перший Донецький прикордонний загін, який відправили у Вовчанський районі Харківської області. Комендатура швидкого реагування вогневої підтримки. З піхоти я попав в артилерію – на мінометну заставу.
Мене призначили начальником групи зв’язку – відповідав за зв’язок між штабом і хлопцями на передовій. Штаб – в 3 км від кордону з росією. І тут у травні 2024 почався ворожий наступ на Вовчанськ. Наші підрозділи пережили жорстокі бої.
Свою службу до квітня 2025 року завершував там, де починав. У 7- прикордонному Карпатському загоні. Був звільнений у відставку за віком. Але ще раз запевняю кожного: справжнє життя військового – тільки на фронті, біля бойових побратимів», – поділився ветеран.
Підготувала Тетяна Самотий
Коментарі