За назвою «Володимир Патик. Живопис як життя» немає звичної музейної сухості. Це точний опис того, як він жив, без пауз між реальністю та мольбертом.
Блукаючи залами між його полотен, мимовільно зупиняєшся. Ці картини спочатку дивують своєю простотою й чистим світлом: на них сонячні глечики, квіти, яворівські іграшки, затишні сільські оселі та карпатські схили. Усе це здається легким і невимушеним, але автор вклав туди значно глибшу філософію.
У радянські часи Львів звикли бачити сірим, трохи зажуреним. Патик зламав цю оптику. За його дитячою, на перший погляд, радістю кольору ховається історія людини, яка свідомо відмовилася від сірості та вигадала свій власний Львів – той, якого до нього ніхто не помічав.
Синтез його художньої мови починався у 1940-1960-х роках – періоді, який в експозиції виділено під назвою «Становлення». Навчаючись у Львівській мистецько-промисловій школі та інституті у таких велетнів, як Роман Сельський, Йосип Бокшай та Микола Федюк, молодий Патик опинився на роздоріжжі між жорсткими рамками соцреалізму та прагненням до творчої свободи.
Саме тоді художник Роман Турин сказал Патику фразу, яка визначила весь його шлях: «Шукай, Влодку, своє місто, свій куточок. А знайдеш – і засвітиться воно тобі раз і назавжди… Шукай до міста свого ключа, чоловіче».
Патик його знайшов. Як згадує син художника Остап, батько побачив свій «ключ» одного дня на Високому Замку, коли раптово збагнув, що Львів зовсім не сірий. Він побачив його сріблясто-попелястим, теплим, із дивовижною синявою снігових тіней.
Відтоді він малював не просто краєвиди, а власне відчуття свободи. Його творчий ритм вражає своєю математикою, яку він сам ретельно занотовував у щоденниках: 16,5 років у дорозі, 1632 дні в музейних залах, 27 місяців за кордоном – і просте щоденне правило: «Жодного дня без лінії!». Сам Патик щиро зізнавався: «Я вмію малювати краще, ніж писати чи промовляти». Живопис і був його єдиною справжньою мовою.
Розглядаючи екпозицію, помічаєш, як тонко поєднані полотна із власною філософією художника. Поміж картин надруковано вислів Володимира Патика, який пояснює його відхід від суто натурного малювання: «Ціль мистецтва не в імітації реальної дійсності – а в її інтерпретації в художніх образах».
Патик ніколи не намагався механічно скопіювати те, що бачив перед собою на пленері. Для нього натура була лише імпульсом. У блоці «Колір як основа» дізнаємося, що фарба на його полотнах перестає бути просто засобом наслідування джерел світла.
Вона стає головним засобом мислення, духовною свободою, певним самовираженням та емоційним станом.
Народний художник Любомир Медвідь зауважував, що за зовнішньою яскравістю Патика завжди ховається внутрішня драма та відчуття плину часу. Його палаюча палітра – це не легковажний оптимізм, а свідомий, позиційний спротив апатії, сірості й ідеологічному тиску.
Він одним із перших почав відкрито освоювати здобутки європейського фовізму та експресіонізму, які в СРСР вважалися «буржуазними». Мистецтвознавець Дмитро Горбачов зазначав, що Патик був митцем європейського рівня, який повертав українську культуру до світового контексту. Працюючи у Франції, Канаді, Німеччині, він вивчав спадщину Ван Гога, Сезанна й Ренуара, але поєднав їхню свободу з українською традицією.
У залі «Етномодернізм. Натюрморт» це видно найвиразніше. На його натюрмортах кераміка, глечики, короваї та яворівські іграшки постають не елементами побуту, а знаками духовної тяглості. А у розділі «Абстракція» реалістичне спостереження перетворюється у прадавні орнаменти, писанкові символи та трипільські архетипи.
Окремої уваги заслуговує «Портрет». Текст на стенді підкреслює, що Патик шукав у людському обличчі не стільки фізичну схожість, скільки внутрішнє світло та духовну міцність.
На виставці також відокремили блок присвячений «Монументальному мистецтву». Працюючи на офіційні державні замовлення, Володимир Патик практично не малював ідеологічних радянських агіток. Його монументальні проєкти, розпис «Облога Львова військом Богдана Хмельницького» (1968) чи знаменита львівська мозаїка «Море і риби» (1978), це поезія кольору, ритму та форми. Як згадував художник Богдан Сорока про спільну роботу з Володимиром у монументальному цеху, Патик завжди залишався живою людиною середовища, позбавленою академічної пихи та прагнення до регалій.
Окрім мистецького масштабу, ця виставка вражає неймовірною родинною теплотою та відчуттям збереженої пам’яті. Проходячи залами біля ранніх полотен, розумієш, яка величезна праця стоїть за тим, щоб зібрати таку колекцію в одному місці.
Мало хто знає, але за життя Патика його картини з майстерні майже не продавалися. Його учень Тарас Лозинський згадував, як буквально «пробивався» до майстерні художника, благаючи купити хоч одну роботу. Але дружина, пані Романа, мала непорушне правило: «Усі картини малюються для музею». Завдяки цій принциповості спадщина художника не розпорошилася по приватних колекціях, і сьогодні ми бачимо її цілісною.
«Кожен з нас приходить у цей світ своєю дорогою. Патик теж мав свою дорогу, це не був битий шлях, але він пройшов її з почуттям гідності, любові та відношення до свого рідного краю. Він бачив світ очима, пізнавав розумом, а любив серцем. Якщо серце не заспіває, то розум пісню не напише, якщо не буде любові до Батьківщини у серці митця, то її не буде в його творах. Бог нам дає життя, але право вибору знайти своє призначення за кожним з нас. Патик знав своє призначення з маленької дитини. Ще коли він на березі, у своєму селі, на мокрому піску патичком малював свій перший пейзаж», – зворушливо згадує пані Романа про чоловіка.
Сьогоднішня експозиція в Національному музеї – це масштабний партнерський проєкт, до якого долучилися понад 10 музеїв України та безліч приватни х колекціонерів за підтримки Українського культурного фонду. Архітектурне й графічне рішення залів побудоване так, що ти не просто дивишся на картини, а фізично рухаєшся разом із художником його життєвими пленерами.
Мабуть, найкраще підсумував значення цієї експозиції мистецтвознавець Роман Яців, зазначивши: «Картини Патика – це його серцебиття». Це не просто класична виставка з картинами у рамах на стінах. Це можливість побачити, як людина перетворила власне життя на суцільний живопис і залишила нам світло, яке не тьмяніє з роками.
Виставка «Володимир Патик. Живопис як життя» у Національному музеї ім. Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) триватиме до 18 жовтня. Тож поспішіть відвідати її, щоб знайти у барвах Патика свій власний «ключ».
Деркач Софія
Коментарі