Історію воїна розповіли ТСН.ua.
Крихітна цятка на екрані монітора – єдине, що Віталій Лановський знав про піксель до війни. Коли почалась загальна мобілізація, два квитки до Парижа він оперативно повернув до каси. Натомість влаштував дружині інший сюрприз: 2 березня, в день її уролин, залишився ночувати в казармі – добровольцем 125-бригади тероборони Львівщини.
З позивним «Аладдін» та сотнями «необстріляних» хлопців Віталій швидко вчився воювати. За 18 місяців менеджер з продажу авіаквитків виріс до заступника командира роти з бойової підготовки. У серпні 2022 його бригада вже била ворога на Донецькому напрямку.
На фронті чоловік призвичаївся «малювати» цифрові карти місцевості, вести розвідку вздовж лінії зіткнення, визначати вогневі точки та аналізувати бойові дії.
Завжди у повній бойовій готовності «Аладдін» вивозив людей на позиції, рятував поранених чи евакуйовував полеглих товаришів.
За рік вояцтва на передовій він отримав офіцерське звання і став командиром взводу. А під час короткої відпустки зробив дружині черговий сюрприз – залишив вагітною і знову поїхав на війну. Все було спокійно рівно до 9 липня 2023 року.
Тяжке поранення на фронті
Того дня під Кремінною на позиції почався бій. Віталія прошила кулеметна черга. П’ять куль роздробили щелепу, перебили обидві руки і легеню.
«Я не відчував болю. Але говорити, дихати і зупинити кров не міг – руки не слухались, не міг накласти турнікетів. Першим прибіг на поміч «Ірод». Парубок років 20, а вже – ветеран війни. Хлопці відтягнули, хотіли покласти мене на ноші і нести. Але в лежачому стані щелепа падала мені в горло і перекривала дихання. Вирішили йти. Обстріли не припинялись. Кров лила. Хлопці взяли мене під руки і потягли подалі від позиції. Майже кілометр. Я переставляв ногами. Втрачав свідомість – прокидався. При свідомості думав: «І це все? Такий кінець? Вся служба? Зловив чергу і вмер? Прикро! Боявся, що не дійдем…», – розповідає колишній військовий.
Коли дійшли до своїх, сіли у пікап і поїхали на евакуаційний пункт. За кермом – водій «Близнюк». Він так гнав через ліс, що дерева гнулися. Всю дорогу говорив: «Я тебе мушу витягти, мушу…»
Віталій продовжує свою розповідь: «Через кулю в грудях у мене сплющилась легеня. Пневмоторакс. Бром, наш медик, прямо в машині вдарив величезною голкою біля серця і пробив легеневий мішок. Він зізнався: «Я зробив це вперше»… Але вдало. Я задихав».
Коли доїхали до Лиману, хлопці примусово поклали «Алладіна» в евакомобіль, ввели у штучну кому, і прокинуся він вже у шпиталі.
Вагітна дружина примчала у Дніпро, а чоловік – нерухомий
Отямився «Алладін» уже в палаті – з руки стирчить залізяка, інша – у гіпсі.
«Встати не можу. Говорити і дихати – нереально. Вдається тільки моргати. Прийшов лікар. Пальцем ноги я «написав» у повітрі номер дружини. Він її набрав – а жінка вже на пів дороги до мене. Скоро народжувати. Восьмий місяць», – згадує Віталій.
У Дніпрі інтенсивно лікували, намагалися поставити на ноги. Лікарі обіцяли: ще трошечки, кілька тижнів – і він піде своїми ногами. Однак лікування затяглося майже на 2 роки. Дніпро – Київ – Львів і завершилось у Німеччині.
Загалом «Алладіну» провели 25 операцій під повним наркозом. Ті, що під місцевим, ніхто не рахував.
Щоб дихати – трубка у носі. Харчуватись – трубка до шлунка. Рот не відкривався. Щелепа на шурупах. Спілкуватись – через месенджер на телефоні. Так тяглося пів року. При зрості 1.77 «Алладін» схуднув до 63 кг.
«Коли лежав нерухомий, найбільше хотілося поговорити. Потім – подихати. А ще я постійно дивився відео, як готують їжу. І чекав дива…», – розповідає «Алладін».
Щоб залатати обличчя, кістку пересаджували з ноги
Операції були дуже складні. Аби відновити структуру щелепи, частину кістки і м’язову тканину брали з ноги. «Штопали» вручну п’ятеро львівських хірургів. Операція тривала 13,5 години. Далі – реанімація. За тим – реабілітація.
На третій рік «реставрації» чоловікові довелося їхати в Німеччину. І 10 місяців лагодити руку з пошкодженим суглобом. Кінцівка застигла під кутом 90° і не розгиналася. «Евакуаційним авто мене вивезли в Польщу, а потім на літак в Ганновер. В одній лікарні німці сказали: «Їдь додому, ми нічим не поможемо». Знайшов іншу клініку. На операцію чекав три місяці. Але хірург відразу попередив: у нас два варіанти – або рука запрацює, або ми її відріжемо», – розповідає «Алладін».
Віталій погодився. Йому поставили штучний суглоб. Віталій міг рухати рукою і був щасливий рівно три дні. А потім через інфекцію кінцівка «потекла».
«І ми ще три місяці лікували ту руку. Знову пересаджували м’язову тканину з ноги на руку. Через алергію на антибіотики я потрапив реанімацію. Очухався. І рука почала гоїтись. А дружина, тим часом, приїхала до мене з дітьми в Німеччину і народила четверту. Мене виписали. Я дуже хотів додому!», – згадує Віталій.
Чоловік щиро всім подякував за допомогу, і вони з дружиною та дітьми повернулися в Україну.
Хотів би повернутися на військову службу, але непридатний
З поверненням у Львів все налагодилося. «Алладін» трохи відпочив і вирішив йти на роботу. Закінчив курси митних брокерів. Влаштувався на Львівську митницю.
«Так порадив мій командир Вадим Ларін з позивним «Радник». Він прийшов у військо з митниці. А його співробітники «збили» волонтерську команду і дуже активно помагали нашій бригаді всім необхідним. Пригадую, ми з «Радником» йшли на позицію, яка потрапила в оточення. Наше завдання – прийняти бій і перемістити їх у безпечне місце. Серебрянський ліс. Осінь. Ніч. Кожен з бійців там – поранений. Один «Прораб» до останнього стояв за кулеметом. Але ми їх вивели. Знаєте, цим я пишаюся. Ті, хто прийшли першими – це машини. Термінатори… А тепер я тут – головний державний інспектор митного відділу. Мріяв залишитись на службі, але для військової вже не придатний. Тому залишаюсь служити державі. Сподіваюся виправдати довіру», – каже Віталій.
За словами «Алладіна», він ніколи не думав що буде працювати з деклараціями і розмитнювати вантажі.
«Але, схоже, я знайшов себе в цій роботі. І вона мені дуже подобається», – ділиться колишній захисник.
Поза роботою Лановський займається тим, чим усі мирні люди.
«Кілька років тому ми з дружиною купили старий будинок біля Львова. Трохи робив ремонт, але не можу багато працювати руками. Загалом лагоджу електрику, сам поставив дверні замки, трохи штукатурив, трішки майстрував. Маємо там грядочки, садочок. З дітьми бавлюся. Дуже їх люблю…», – розказує багатодітний батько.
За словами «Аладдіна», після поранення і друзі, і побратими, навіть лікарі не вірили, що він стане на ноги.
«А я хапався тільки за думки про дітей і дружину. Коли воював – то за те, щоб війна не стала ближчою до мирних українців», – каже Віталій.
Після повернення в мирне життя він все одно згадує всі вразливі моменти.
«Пам’ятаю, по рації: «Алі – 300». Це мій найближчий друг Саша Алімов. А вже через хвилину він – «Алі – 200». Він був головним сержантом взводу. І ти в цей момент розумієш, що абсолютно безсилий і сам нічого не можеш», – резюмує він.
Автор: Тетяна Самотий
Коментарі