Оскільки знову понеслося мережею тзв. “мовне питання”, згадалась мені добірка, яку я зробив декілька років тому. Це – пряма мова українських дисидентів і шістдесятників з різних спогадів чи інтерв’ю.
Українська мова протягом десятиліть існування радянської імперії витіснялась, примітивізувалась і принижувалась. Адміністративними чи психологічними методами. І це поступово об’єднувало найкращих людей нашої країни – Іван Дзюба був цілковито правий. Щоб не бути голослівним, ось згадана добірка прямої мови:
Василь Стус: “…. Думав про те, що Донбас то не така вже й Україна. І Україна – то не така вже й Україна. Донецьк – місто чисто російське (чи майже чисто російське). Я взяв призначення в глибинну Україну, на Кіровоградщину, хоч і відчував, що це моя безсилість, що це втеча. А втеча – не вихід. Це – ганьба. Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. … У нас немає майбутнього. Коріння нації – тільки в селі, а “хуторянським” народом ми довго не проживем…”
Ірина Жиленко: “Я росла, а “процес” ішов… З кожним роком дедалі більше давалося взнаки відчуття другорядності всіх мов і націй порівняно з російською. Першими пилотяг русифікації втягнув поляків. Вони зникли, розчинились. Потім зник колоритний побут київських євреїв. Вони стали як всі “киевляне” … Всі заштокали. А українці, ті, хто не зросійщився, потрапили в другий сорт, у “кугути”. Українською мовою говорити стало соромно і “некультурно” Нею спілкувалися (суржиком), хіба що хатні робітниці та няньки із солдатами, гуляючи в парку Шевченка”.
Леонід Плющ: “Але ось під впливом книжки Дзюби я почав розмовляти рідною мовою. Говорити було важко, бо мій активний запас був бідний і всі навколо говорили по-російському. Якось я українською мовою попрохав молодого чоловіка подати мені книжку. “А по человечески ти умееш говорить?” -відповів він. Кров бухнула в голові, і ось тут я остаточно став українцем…”
Мирослав Маринович: “Все почалося з гуртожитських розмов. Під час поїздки до Києва мене приголомшила тотальна російськомовність української столиці. Тому певний час я не дуже любив це місто, але прохолодно ставився до його мешканців (усе, до речі, змінила пізніше Помаранчева Революція). “Так, пригадую, росіянка Маша Старікова якось вигукнула здивовано, розглядаючи книжкову розкладку: “Догадались же випустіть Маугли на украинском язике!”, і це нагадало мені святу переконаність значної частини совка, що Капітал Маркса був написаний в оригіналі російською мовою…”
Микола Руденко (капітана та інструктора з пропаганди, тоді ще відданого партійця Руденка, викликав “на килимок” полковник, 1942 рік): “- Вам належить знати, що партійна робота у військах має провадитися мовою великого російського народу. Політпрацівникам належить нести геніальні ідеї Сталіна, а не бандерівський декалог … затямте, ми кладемо свої голови для того, щоб у всьому світі запанувала російська мова. А тепер ідіть!” […] мені сьогодні важко описати, яка несамовита буря вирувала тоді в моїй душі. Мені раптом потемніло в очах, а рука мимоволі потягнулася до кобури пістолета. Не знаю, чи помітив це полковник, але він також отетерів. … Так, мені було ясно: кожен, хто шанує українську мову, є потенційний буржуазний націоналіст, або навіть чинний. … Повертався я до Пижівського лісу зовсім іншою людиною.”
Микола Матусевич: “Якось дівчина, котра мені подобалася, сказала: “Какой смешной этот украинский язык”. Розвернувся – і пішов. Тоді відбувся перелом.”
Я не стверджую, що всі одностайно зараз мали б переходити з російської на українську (хоч це видається цілком логічним саме сьогодні). Але я абсолютно переконаний, що ми повинні розуміти, що ось ця тзв. “мовна проблема” – це наслідок цілеспрямованої політики, яку нам нав’язували. Це – колоніальний спадок. І водночас це спадок боротьби за мову, яку вели наші найкращі. Як мінімум – це варте поваги.
Радомир Мокрик
Джерело: Історична правда
Коментарі