Як відомо, свого часу український поет Юрій Андрухович у своєму “пророчому” вірші “Пам’ятник” прогнозував появу схожого монументу на львівській стометрівці, яка на той час, на його думку, буде носити горду назву “проспект Бу-Ба-Бу”, на честь літературного угруповання, до якого він належав.
Можливо, саме під враженням від цього декоративного елементу у квітні 1990 року з’явилися ці поетичні рядки:
“Нас народ не забуде. Нам пам’ятник буде. У Львові –
І так само на всіх постаментах і тронах земних.
Неборак! Ірванець! І ще отой третій… А хто він? –
запитає зненацька один із туристів дурних.
Я б йому відповів! Я йому відповім уже зараз:
ах ти, телепню, бевзю, дурило і скурвий ти син!
Нас на цоколі троє – четвертий на цоколі Фалос
(це, здається, філософ такий давньогрецький один)”.
Обмежувальник стовпчик при в’їзді до брами на проспекті Свободи, 25, facebook.com
Насправді, стовпчик біля брами має значно давнішу історію і колись виконував багатофункціональне призначення.
Найперше, цей елемент в’їзної брами служив для безпеки пасажирів бричок та карет, не даючи колесам “розгулятися”, і допомагав візникові чітко увійти у вузький проїзд. Скажімо, у старому Станиславові (тепер Івано- Франківськ, – авт.) з такою метою при в’їзній брамі до палацу Потоцьких, були вмуровані в землю дула двох давніх гармат (чи, радше, їх муляжі), які дозволяли каретам не обдирати боки, проїжджаючи через ворота.
Своєрідна форма цього обмежувального стовпчика на львівській “стометрівці”, мабуть, невипадково нагадує про заняття, значно давніше, ніж навіть давньогрецька філософія. Паралельна вулиця Леся Курбаса (в часи Австро-Угорщини — вулиця Рейтана) понад сто років тому була відомою, як одне з місць розпусти, пізніші дослідники Львова навіть порівнювали її з вулицею “червоних ліхтарів”.
Вигляд вулиці Кароля Людвіга (тепер – проспект Свободи) та кварталу, який
називали одним з осередків розпусти, lvivcenter.org
Треба сказати, що в середині ХІХ століття австрійська влада заборонила діяльність борделів, які до того діяли легально, дозволивши повіям виключно індивідуальну трудову діяльність у спеціально орендованих помешканнях. Проституція від цього, звичайно, не зменшилася, але більшість повій, як водиться під час утисків, перейшли “в тінь”.
На початку ХХ століття на вулиці Рейтнара, куди провадить брама з еротичним декоруванням, з’явився театр-вар’єте “Casino de Paris”, де працювали танцівниці, з якими завжди можна було домовитися про приватний танець, який переростав у щось більше, ніж стриптиз. Розташовані поруч готелі також цьому сприяли.
Інтер’єр театру-вар’єте “Casino de Paris”, golospravdy.eu
У лютому 1911 року власник вар’єте Адольф Танненбаум навіть змушений був виправдовуватися у пресі після скандальної статті у львівському виданні Gazeta Codzienna про розпусту у Львові, в якій згадувався і його заклад.
Богдан Скаврон
Коментарі