Так, звичайно, Міхаїл Погодін як високофаховий історик, вмів і промовляти, і аргументувати перед присутніми те, у що сам щиро вірив. А, вірив він у те, що галицьким русинам-українцям на роду написано бути навіки-вічні “с матушкой россией”. І, щоби доказати свою правоту, вміло маніпулював відомостями із давніх манускриптів.
Хоча, фаховості і таланту Міхаїлу Погодіну було не позичати (наприклад, він був професором Московського університету і академіком Петербурзької академії наук із 1841 року), однак ворогом для українства, він був однозначно. За його уявленнями, доля Малоросії, як і її складової Галичини – бути однією з губерній російського царату.
Фактично, Міхаїл Погодін був першою особою, яка розпочала готувати ґрунт для приходу на теперішні західноукраїнські землі, горезвісного “русского мира”…
P.S.
Особливо цікавою є думка Івана Франка про Міхаїла Погодіна, про якого він писав, що
“…Міхаїл Поґодін був довіреною людиною самого російського царя, розпоряджався величезними коштами. Тричі (1835, 1839-1840 і 1842 роках) відвідав Львів, де заагітував кількох галицьких інтелектуалів, передусім найвидатнішого тоді історика Дениса Зубрицького. Так у Львові виникла аґентурна група з науковців, журналістів, письменників, до якої входили А.Петрушевич, М.Малиновський, М.Куземський, Я.Головацький, С.Шехович, Б.Дідицький та ін. М.Поґодін налагодив перші «концесії» в розбудову засобів і впливів галицьких москвофілів”.
P.P.S.
Змія, пригріта грудях: галицьке москвофільство
Нині, от, подумалося: серед російських військ з якими сьогодні героїчно бореться Україна, воює чимало тих, кого б ми мали підстави зараховувати до “етнічних українців” – здебільшого нащадків тих, хто виїхав свого часу на газо-і нафторозробки до Тюмені чи Західного Сибіру.
Менша ж частина тих наших однокровних ворогів у РФ, є, мабуть нащадками депортованих, із Галичини, українців у часи сталінського терору. Тому, не лише на гроші лакомилися українці від’їжджаючи з рідної Неньки у ті тайожні мордори.
Якщо ж взяти, для прикладу, нашу Галичину років 100-150 тому то побачимо, що “русскій мір” готував тут ґрунт для себе ще відтоді…
Десь із середини ХІХ століття у Львові значна частина протоукраїнства в особі русинів, ніби раптово почала усвідомлювати себе приналежними до “великой русской культуры” (пізніше їх назвуть москвофілами).
Москвофіли були доволі цікаві у побуті і щоденному житті: не відкидали європейські цінності і шляхетність, по своїх домах розмовляли майже виключно польською, хоча освіту вели “наречієм” а, крім того, жоден з тих львівських москвофілів не був православним. До українства, львів’яни-москвофіли, як зрештою і всюди по Галичині, ставилися винятково вороже (і то – від самого початку) і по своїх домах замість бюстів Шевченка, мали погруддя Пушкіна.
Більше того, оту свою залюбленість у “русский мир”, частина галицьких русинів декларувала і на своїх громадських будівлях.
Одній частині русинів йшлося лише про підкреслення свого природного руського походження та щоби якось себе виокремлювати у тому багатоетнічному морі довкола і плекати власну культуру. І, прикладом того є фасад Народного Дому в Стрию з розлогим багатометровим написом: “рускому народови”, який існує до сьогодні.
Натомість, друга частина галицьких русинів, яка була інфікована москвофільством і наскрізь просякнута великодержавною імперськістю сусіднього народу, де могла, там і пропагувала оту свою триколорну орієнтацію. Пам’яткою цієї змосковленої групи львівських русинів є будинок по вул.Лисенка у Львові з існуючим донині написом на фасаді: “Бурса Института “Народный Домь”.
… Хто б міг подумати тоді, отого далекого січневого ранку 1901 року (у перший день нового століття (!) коли урочисто відкривали безсумнівно потрібний в Стрию й усій Галичині, Народний Дім), що через сто двадцять років напис на його фасаді: “рускому народови” викликатиме в українців лють і відразу до всього, що бодай якимось чином пов’язане зі словом росія…
Це – копія першої сторінки москвофільської газети “Галицкая Русь” від 13 січня 1893 року, яка виходила у Львові
Автор: Микола Бандрівський
Коментарі