Шалений на полі та спокійний за його межами Расулов відіграв за Карпати понад три сотні матчів і став частиною львівського фольклору. У місті про Ельхана ходили анекдоти. “Як Расулов гол пропустив?” – “Задалеко стрибнув”.
В інтерв’ю Футбол 24 епохальний воротар пригадує своє дитинство у Баку, захоплюється вболівальниками Карпат та зізнається, як ледь втримався від самосуду на полі.
“Маркевич пропонував працювати тренером воротарів – я відмовився”
– Ельхане, ваше життя розділене між трьома країнами. В Азербайджані ви народилися та виховувалися, в Україні провели найкращі роки кар’єри, а мешкаєте нині у Німеччині.
– Так і є, це правда. Якщо вести мову про Україну, то скажу, що 15 років футбольної кар’єри – це дуже багато. Якби я тоді не поїхав у Німеччину, то, мабуть, мешкав би в Україні дотепер (Усміхається).
– До Німеччини ви переїхали 1998-го. Не шкодували, що покинули Карпати?
– Наприкінці 1997-го товариш запропонував варіант із переїздом у Німеччину. Я вагався, але погодився на цю пропозицію. Невдовзі Карпати розпочали свій підйом, виграли бронзові медалі, зіграли в єврокубках. Так сталося, що я пішов з клубу в той момент, коли Георгій Кірпа та Львівська залізниця брали шефство над Карпатами.
– Команду ви залишали через високу конкуренцію?
– Мені було 37 років, та я відчував, що готовий грати. З іншого боку, розумів, що тренери не розраховують на мене. Карпати почали шукати нового воротаря, я чув усі ці розмови про “старого, якому треба на пенсію”. Тому відверто підійшов до Мирона Маркевича і запитав, що робити далі. Він запропонував залишитися у клубі та працювати тренером воротарів. Однак я відмовився, оскільки цей варіант видався мені не дуже перспективним.
– У Німеччині ви продовжили грати у футбол?
– Спочатку виступав у Регіональній лізі півроку, потім ще в одних аматорських змаганнях. На цьому рівні більшість футболістів мають основну роботу, а футбол – додаток. Я теж влаштувався на місцеве підприємство.
– Раніше ви працювали на фірмі, котра виготовляє контейнери.
– Це підприємство виготовляє пластмасові крісла для автобусів, тролейбусів і трамваїв та займається іншими видами діяльності. Я, наприклад, працюю тут майже 30 років. З футболом попрощався давно, але все ще відповідаю за створення контейнерів різних типів, які використовують для збору сміття: малі, великі, двоколісні, чотириколісні… Ми їх постачаємо навіть в Україну. Технології розвинулися і сміттєві контейнери нагадують комп’ютери – виготовляємо їх з різними функціями та навіть чіпами всередині.
– Ви мешкаєте у містечку Херфорд на північному заході країни, що неподалік від Бремена та Білефельда. Навідуєтеся туди?
– До Білефельда 18 кілометрів – частенько їздимо у це місто на шопінг. Сумно, що маленькі магазини зачиняються. Цим бізнесом не вигідно займатися, великі мережі з’їдають малих підприємців. Принаймні, у Німеччині так. Загалом я звик до німецького способу життя і почуваюся тут щасливим.
“Мама сама виховувала шістьох дітей – дитинство не було заможним”
– Ваше рідне місто – Баку. Якою пригадуєте азербайджанську столицю вашого дитинства?
– Я народився у самісінькому центрі міста, в районі під назвою Кубинка. Це дуже відома частина Баку, центр підпільної торгівлі. Навіть у 60-ті на Кубинці можна було придбати усе, що хочеш. Американські чи югославські джинси або якісь дефіцитні речі? Жодних проблем.
– Як у вашому житті з’явився футбол?
– Спочатку я записався на вільну боротьбу – секція була розташована на березі моря. Мій товариш із цієї секції розповів, що паралельно ходить на Нефтчі та футболом займається. Я вирішив і собі спробувати. Хоча мені на той момент було 13 чи 14 років – доволі пізно.
– Ви розпочали одразу в воротах?
– Все залежало від суперників. На вулиці за старшаків я грав у воротах – вони змагалися на гроші. А з ровесниками бігав у полі. Ну як у полі? Стали посеред вулиці, перекрили дорогу цеглинами і почали ганяти за м’ячем. Благо, автомобіль у ті часи був рідкістю, тож наші матчі рідко переривалися. Так моє життя минало на вулиці.
– То була хороша школа для вас?
– Вуличні закони я знав, але не скажу, що мав справу з криміналітетом чи брав участь у бійках. У нашому районі всі знали одне одного. Чужі до нас приїжджали тільки на закупи. Я мав трьох старших братів та двох сестер. Кожен займався спортом: футбол, боротьба, велоспорт. Наші батьки розійшлися, тато мав іншу сім’ю. Мама не мала багато часу на всіх нас.
– Вона сама виховувала шістьох дітей?
– Так, наше дитинство не було заможним. На вулиці існували свої порядки, коли я міг піти додому до свого друга і пообідати. Така собі велика сім’я. Я змалку знав ціну грошей. Мама не змушувала нас добре вчитися, ми все самі розуміли. І треба сказати, що практично усі ми здобули добру освіту та знайшли власну нішу в житті. На жаль, не кожен із нашої вулиці пішов таким шляхом, попри хороші фінансові можливості на старті.
“Брав участь в прощальному матчі Банішевського”
– Вашим щасливим квитком став футбол.
– Якщо сестри з червоним дипломом закінчили педагогічний, то я добре себе проявив у футболі, мав вроджений талант. Швидко отримав запрошення в юнацьку збірну Азербайджану, далі була молодіжка. Вдома практично не бував. Футбол повністю заполонив увесь мій час. Так само успішно я просувався в структурі Нефтчі. У 19 років дебютував у Вищій лізі.
– Мабуть, ваш найвідоміший партнер по команді – Анатолій Банішевський. Що пригадуєте про улюбленця всього Азербайджану?
– Його дійсно любила вся країна. Не пригадую, щоб когось обожнювали та поважали більше. То була щира народна любов. Анатолій старший за мене на 14 років – коли я починав, Банішевський закінчував. Я навіть брав участь в його прощальному матчі.
Нефтчі у 1978-му
– Хто з тренерів Нефтчі дав вам найбільше?
– У мене були непрості стосунки з Ахмедом Алескеровим, який потім успішно в Чорноморці працював. Хоча ігрову практику в нього я мав стабільну. Подобалося працювати з Геннадієм Бондаренком та Ігорем Нетто. У Нетто я навчився грати на виходах – ми окремо відпрацьовували навіси. Натомість Алескеров не робив акцентів у тренувальному процесі на покращення гри воротарів.
– Кар’єру в Нефтчі ви перервали через армійський обов’язок.
– Коли я приїхав у московський ЦСКА, то мені повідомили про три можливі варіанти: Львів, Смоленськ і Ростов. Я поговорив про своє майбутнє з тренером ЦСКА Альбертом Шестерньовим. Він коротко розповів мені про кожен варіант. Щодо Львова його резюме було позитивним. Мовляв, там відбулося об’єднання двох команд – потенційно у СКА Карпати хороші перспективи. Я поїхав додому в Баку, а згодом подзвонив Микола Самарін – тренер львів’ян – і запросив на збір в Сочі.
– Самарін – хороший футболіст у минулому, але тренером, кажуть, був неоднозначним. До прикладу, він кидав футболістам м’яч, наказував грати двосторонку, а сам мовчки стежив за грою.
– Це все через вік. У тренувальному процесі цього тренера важко було почерпнути щось нове. Теорії, розбори гри – це не про нього. Самарін збирав хороших досвідчених футболістів, яким не потрібно було багато розповідати. Тренер не цурався цього: “Роблю вам хороші умови, але ви маєте добре грати”. Назвав склад і на цьому все.
“Ніколи не бачив, щоб до воротаря так ставилися”
– Львів 1983-го – яким він вам запам’ятався?
– Вперше до Львова я потрапив 1977-го ще з Нефтчі. Начебто одна країна, але відчуття того, що ти перебуваєш десь за кордоном, не покидало. Щось схоже бачив лише у країнах Балтії. У Львові можна було придбати дефіцитні джинси, спробувати пепсі-колу та багато іншого, що було недоступним в інших локаціях СРСР. Це місто давало комфорт, мало свою харизму. Навіть у Києві цього львівського шарму не було: старі будинки, вузенькі вулиці, бруківка… І найважливіше, що люди хороші. Власне, це стосується всієї України – а я її добряче об’їздив, тому знаю, про що кажу.
– У Львові ви мали персональну кричалку. Для воротаря особливо приємно відчувати таку підтримку за спиною?
– Ніколи не забуду, як трибуни затягували “Алік Расулов”… Я про Банішевського згадував і народну любов. Так от у Львові я почувався, як Банішевський в Азербайджані (Сміється). Це було фантастичне ставлення. Навіть за межами стадіону, на вулицях мене впізнавали, казали теплі слова. Особливо ціную підтримку в моменти невдач – вболівальники Карпат завжди були зі мною. Взагалі я ніколи раніше не бачив, щоб до воротаря так ставилися. Коли твоє ім’я скандують, співають пісні – це неймовірно.
Журавчак, Расулов, Тищенко, Хідіятуллін, Саулевич, Рафальчук, Лендел
– Із вболівальниками вам пощастило. Як щодо партнерів?
– Колектив у Карпатах був хорошим завжди: і у 80-х, і у 90-х. Спільну мову я знаходив з 80 відсотками хлопців. Я – не українець, людина з Кавказу, проте відчував повагу. Дружив я з багатьма: з Іваном Гамалієм, Юрієм Дубровним, Анатолієм Саулевичем, Віктором Рафальчуком, Сашком Кулішевичем, Богданом Бандурою, Володимиром Журавчаком.
– Екс-футболісти тієї команди запевняють, що головною зіркою СКА Карпати був В’ячеслав Лендел. Погоджуєтеся?
– Аякже. Великий талант. Але й Рафальчук не відставав. Дуже непогано виглядали Вадим Тищенко та Іван Гамалій. Фактично я застав у команді три різні покоління футболістів. Тому надивився на справжніх майстрів. Плеяда молодших Зуба та Мокрицького теж була хорошою.
– Кажуть, ви володіли неабиякою стрибучістю.
– Некоректно про себе говорити хороші речі. Просто місто і команда мені ідеально підійшли. Нерідко трапляється, що гравець перейшов з Барселони в Ліверпуль і сидить на лаві запасних. А мені пощастило з обставинами. Аналізую той період і роблю висновок, що мені було легко, адже я знав, що мене все одно підтримають. Навіть, якщо я помилюся. Я не боявся грати, мені було затишно. Для воротаря це дуже важливо.
“Я замахнувся – хотів дати по морді”
– Існує стереотип – люди з Кавказу дуже емоційні. Ви – нетиповий представник цього регіону. Вас взагалі можна було вивести з себе?
– У колективі з цим проблем не було. Однак під час матчів траплялося. Моя проблема в тому, що я рідко втрачаю рівновагу, але потім довго заспокоююся. Краще мене не виводити – це знали всі (Усміхається). Наприклад, захисників я сильно ганяв – вони навіть не ображалися на мою лайку. У перерві також міг напхати.
– Партнери сприймали це як належить?
– Інколи навіть запитували, чого я мовчу: “Чому ти не кричиш? Що трапилося? Давай!” Вони звикли до моїх вказівок з воріт. Якщо я стояв спокійно, то всі переживали, що ми програємо. Я не хотів кричати, скоріше, підказував. Просто робив ці підказки не лише захисникам, а й нападникам. Гучний голос дозволяв.
– Як щодо сутичок із суперниками?
– У московському Динамо, а потім в Кубані грав нападник Микола Колесов. Якось ми вдома їх 3:0 чи 3:1 обіграли. В одному з епізодів він відпустив м’яч, я кинувся вперед, але суперник не вимкнувся і пішов у підкат. Влетів жорстко у мене. Я здійнявся на ноги, замахнувся – хотів дати по морді. Проте якась сила мене зупинила останньої миті. Колесов це побачив і раптово впав. Симулював, нібито я його вдарив.
– Що суддя вирішив?
– Дивлюся, біжить до мене. Ну думаю, все, червона… Але дістає з кишені жовту картку: “Я все бачив, тому тобі за замах даю жовту. А тобі – червону за підкат і провокацію”.
СКА Карпати Секеча
– Воротарські майданчики ваших часів нерідко перетворювалися на бетон. Вас травми оминали?
– На щастя, так. Звичайно, боки мав обдерті, але це дрібниця. Інша справа – суперники. Одного разу грали проти Воронежа. На кутовий до нас прийшов їхній центральний захисник Сергій Савченков. Під час подачі він навмисно врізався у мене. Зіткнулися так сильно, що плече вилетіло. Довелося у наступних матчах виходити на уколах. Моїм дублером був Сергій Шиповський, втім хлопці просили зіграти мене “через не можу”. Лінія оборони почувалася більш надійно – принаймні, так запевняли партнери: “Головне вийди на поле, а ми не дамо по воротах пробити”.
“Зі Стронціцьким були чудові стосунки. Я б навіть сказав дружба”
– Вперше Львів ви покинули через непорозуміння з тренером. Чому у вас зовсім не склалися стосунки з Іштваном Секечем?
– Я чув багато хорошого про нього, але у справі переконався в протилежному. Не бачив позитиву в його роботі. Не вдаватимуться в деталі, однак то був суцільний негатив, який змусив мене піти зі СКА Карпати.
– Вдруге ви повернулися вже у Карпати на початку 90-х. Тут якраз починалося сходження зірки Богдана Стронціцького.
– Знаєте, рідко так трапляється, щоб воротарі товаришували. А в нас із Богданом були дійсно чудові стосунки. Я б навіть сказав дружба. При цьому, існувала конкуренція, а ми розуміли – хто сильніший, той і грає. Радий, що нам вдалося зберегти ці відносини, незважаючи на боротьбу за статус першого номера.
Карпати Маркевича
– У тих Карпатах ви були справжнім ветераном. До прикладу Беньо, Єзерський, Маковей та інші молоді виконавці були молодшими за вас на 15 років.
– На “ви” до мене ніхто не звертався. Я відчував повагу і нікого не ображав. Намагався допомагати та підтримувати. Вважаю, що між нами була взаємна довіра. Важливо також те, що у тих Карпатах було багато хороших футболістів: Чижевський, Мокрицький, Покладок, Петрик, Валенко. Щасливий, що ділив з ними одну роздягальню.
– Ви задоволені своєю кар’єрою і львівським періодом, зокрема?
– Тверду “четвірку” можу поставити. Бог вберіг мене від травм, я знайшов багатьох друзів, грав з кількома поколіннями талановитих футболістів. І радий, що стільки років провів саме в Україні. Відверто кажучи, мене болить через війну – ваша країна є моєю другою батьківщиною. Дуже хочу, щоб українці жили добре і в мирі та спокої. Тому, користуючись нагодою, передаю вітання львівським вболівальникам та всім тим, хто мене пам’ятає. Дякую за все! Я завжди пам’ятатиму добре ставлення і повагу до себе.
Інтерв’ю Любомира Кузьмяка з Ельханом Расуловим, легендарним голкіпером львівських Карпат 80-90-х
Коментарі