Всі ми будемо нести в собі війну до самої смерті. Хтось – уламками і ранами, переламаними кістками і контузіями. Хтось – тими самими номерами в телефонній книзі, які ніколи не видаляють, тими друзями у соцмережах, які не бувають онлайн. Хтось – портретом в чорній рамці, хтось – кошмарами і криками вночі, хтось – алкоголізмом, хтось депресіями, хтось – усім цим одночасно.
Ми бачили і пережили те, що не бачила і не переживала жодна нація в світі за останні пів століття. Ми бачили геноцид свого народу. Ми бачили стотисячні армії ворога і перемагали їх. На наших очах перетворювалися на попіл цілі міста. Ми живемо під загрозою ядерного удару.
І ніщо з цього нас не зламало.
Бо ми бачили справжні дива.
Нам всім важко. Нам неймовірно важко. Вага, яка лежить на наших плечах – не для звичайних людей. Але ми несемо її і посміхаємось. Так щиро, що сльози, які котяться по наших обличчях, нам вдається видавати за звичайний піт.
Тому що ми – не звичайні люди.
Ніхто з нас не повернеться з цієї війни, навіть ті, хто повернеться. І водночас ми повернемось всі, навіть ті, хто не повернеться ніколи.
На честь і в пам‘ять про них ми відбудуємо наші міста. Висадимо нові ліси. Очистимо водойми від трупів ворогів і згорілої техніки.
Заради тих, хто не повернувся, заради мертвих, і живих, і ще ненароджених, заради самих себе ми побудуємо найкращу країну в світі. З крові та попелу, зі сліз та заліза, з наших мрій та сподівань, з болю та щастя ми збудуємо нові доми.
Так буде.
Я знаю.
Юрій Гудименко
Коментарі