Про це повідомила сестра військовослужбовця Анастасія Островська та опублікувала допис Ігоря Колесника, друга загиблого Назара Островського.
«Капітан поліцейських наук»
На наступний ранок після звістки у приватні повідомлення я пішов на пари. У черговій фазі змінених станів свідомості прочитав лекцію. Щось говорив, тобто «вів діяльність викладача, належним чином виконуючи обов’язки». Тощо.
На другій парі був семінар у 363. Студенти розповідали про кельтів, германців, ольмеків, майя, ацтеків. Мозок на початку пари включив режим запахового спогаду і ніс настирливо чув запах кімнати покійного дядька, коли вперше я вперше туди потрапив після його похорону. Запах викинув мене із реальності, закинув у втілені спогади стану, коли ти не можеш розумом збагнути незворотність змін. Я малював дерево Ігдрасіл, щоби повернути собі коріння із реальністю, але час всеодно скрутився, сплющився, викидаючи свідомість у різні площини реальності (переважно минулого, часом майбутнього, зрідка теперішнього).
О 5 ранку відчув, що пора писати. Слова склалися. Отож, написавши ці слова, мушу визнати факт, що Назарчик загинув. Капітан поліцейських наук, найкращий шеріф Сихова, двічі азовець, майданівець у білому пальті, випускник філософського факультету із відповідним діагнозом, романтичний цинік, впертий засранець із добрим серцем, батько сина, чоловік дружини, друг.
Назар мав дивний характер, у якому чорний гумор і цинізм поєднувалися із глибинною потребою допомагати, захищати, боротися за справедливість. Не за ту справедливість, про яку розповідають політики чи єдиний телемарафон, а за ту, якої немає у квартирах темного міста. Коли він працював у відділі протидії та запобіганню сімейному насиллю, то боровся за тих, хто у повній темряві. За ту дитину, яка виростає калічкою у сім’ї алкоголіків. За дітей, чиї батьки наркомани. За тварин, чиї власники різали одне одного ножами. Він свідомо йшов туди, де було найбільше згустку темряви, де горіли шини, де били дітей або студентів оці дорослі, сильні і жорстоко несправедливі «нормальні» люди. Він, як і я, не розумів природи безпідставної жорстокості та байдужості людей, які знущалися над слабшими, викидали на вулицю домашніх тварин як меблі, не простягали руки потопаючим. Він, на відміну від мене, мав силу і рішучість, щоби в дусі головного героя «Чуми» Камю продовжувати робити те, що було його фундаментальною силою: бути там, де болить найбільше. Бути із тими, чий голос не почутий. Він умів побачити навіть крізь піджак, дипломи кандидата науки і доцента кафедри, живу людину, калічку, із таким же філософським діагнозом.
Тепер його немає. Думаю, що десь у глибинах живих душ, кожна калічка на планеті, відчула втрату людини, яка інстинктивно захищала нас від найгіршого у цьому світі: безпідставної жорстокості та байдужості. Поміж спазмами, зміненими станами свідомості, відчуваю злість на нього. Що я маю тепер робити із книгами, які йому підготував для відправки на фронт? Що робити зі тими історіями, які притримував, боючись відкрити у ньому ту людську вразливість на лінії війни? Що робити із тими фотографіями і мемами, які він вже не прочитає? Що робити із нашими аудіозаписами, де ми ржали над книгами, які читали у наших паралельних реальностях? Так, дійсно Джонсон не згадує про голод, який вбив 3 млн індусів за каденції Черчиля. Скільки у мені зараз матюків, цілий океан матюків, які нічого не змінять. Є речі незворотної дії і смерть одна із них.
Сподіваюся, мені вдалося уникнути пафосу у цьому тексті. Сподіваюся, мені вдасться не проживати «нормально» втрату тебе, друже, забуваючи, байдужіючи, перетворюючи тебе на пам’ятник героя.
Сподіваюся, мені вдасться тебе пам’ятати впертим засранцем із добрим серцем та непереборним інстинктом справедливості. Спи спокійно, або як сказала моя мама «Царство тобі небесне». Нарешті зможеш побачити зірки, коли вони народжуються і помирають.
“Відносно церемонії поховання – будемо інформувати, як тільки це буде можливо… Сумуємо. Любимо. Ніколи не забудемо. Спочивай з миром братику“, – зазначила Анастасія.
Коментарі