Назва експозиції — не випадкова. Вона перегукується з легендарною фольк-оперою Євгена Станковича «Коли цвіте папороть…», для якої Лисик створив сценографію. У 1978 році постановку заборонила радянська цензура, а декорації знищили. Через десятиліття вони повертаються до глядача — у формі візуальної симфонії, що оживає в музейних залах.
П’ять залів — п’ять станів людини і мистецтва. Виставка побудована як подорож крізь пори року, а водночас — через етапи людського життя і творчого становлення митця. Кожен зал має власну назву, емоційний тон і тематичне наповнення та освітлення.
Перший зал “Літо. Містерія життя” відкриває двері у світ юності митця. Тут глядач потрапляє в атмосферу ранніх графічних і живописних робіт Євгена Лисика. У цих творах — ще не театр, а радше спроба його уявити. Природа стає його першою сценою: сонце, небо, вода, рух вітру — усе перетворюється на візуальну симфонію життя.
Це зал відкриття. Звідси починається шлях — пошук власного “цвіту папороті”, тобто тієї миті, коли мистецтво й душа зливаються в одне.
Другий зал “Осінь. Плоди на вівтарі” — це вже тиша після буяння. Колір стає глибшим, а лінії — точнішими. Тут розгортаються ескізи до опер «Вій» Віталія Губаренка та «Золотий обруч» Бориса Лятошинського. Лисик працює з архетипами української культури: з народними образами, міфами, знаками. Він перетворює фольклор на живу тканину сучасного мистецтва.
Осінь у його інтерпретації — не занепад, а дозрівання. Митець осмислює минуле, шукає опору в традиції, але робить це мовою модерну — через масштаб, ритм, філософію кольору. Тут кожен штрих — як спогад, що не дозволяє забути коріння.
Центральний третій зал “Зима. Найдовша ніч” — серце виставки, її найглибша точка. Саме тут представлено ескізи до фольк-опери «Коли цвіте папороть…» Євгена Станковича — твору, який став символом забороненої української мрії.
Зима у Лисика — це не холод, а випробування. Цей зал нагадує міфічну межу між світами. Після знищення полотен у 1978 році залишилися лише чотири полотна — образи пір року, які стали візуальним кодом усієї виставки. Тут мистецтво і біль сплітаються в одне. Це простір мовчання, у якому все ще чути музику опери, що ніколи не прозвучала.
Після темряви зими — світло. “Весна. Воскресіння”. Тут зібрано пізні роботи Євгена Лисика, у яких зникає драматична експресія, натомість з’являється глибокий спокій.
Весна — це не просто сезон. Це стан душі митця, який знову вірить у силу краси. Здається, що художник, пройшовши через усі трагедії й заборони, знаходить рівновагу.
Фінальний зал підсумовує все побачене. Тут об’єднані родинні фотографії, архівні матеріали, рукописи та сценографічні ескізи, що створюють багатовимірний портрет Лисика. Відвідувач відчуває, що “цвіт папороті” — це не легенда, а метафора нескінченного пошуку істини, який триває поза часом і простором.
Це фінал, який насправді є початком — бо кожен, хто виходить із виставки, несе частинку її світла далі.
Проєкт набув особливої щирості завдяки родині митця. Ініціаторами виставки стали донька Євгена Лисика — Анна Лисик, та його дружина — Оксана Зінченко. Вони передали музею архіви, ескізи й особисті речі художника, які десятиліттями зберігалися вдома. Саме завдяки цій відданості сьогодні глядач може побачити повну історію життя митця — від першої лінії до останнього мазка пензля.
Виставка «Цвіт папороті» — це зустріч із українською душею, її болем, красою й незламністю. Вона нагадує: навіть у найтемніші часи мистецтво здатне цвісти — тихо, але вічно.
Виставка триватиме до 26 жовтня 2025 року у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) — тож у вас ще є час побачити цю унікальну експозицію на власні очі.
Автор Софія Деркач
Коментарі