– Перемоги-перемогами, але я щиро радий, що вдалося виготовити перший документальний фільм з серії «Спалені війною». Він називається «Війна тітки Світлани» – про дружню родину з Маріуполя, які втратила все – квартири, особняки, машини і зараз живуть у галицькому селі. Ці люди щасливі, що залишилися живими.
– Як трапилося, що ти став волонтером?
– Війна – ще той корегувальник людських доль. У перший вечір війни зателефонував товариш з Харкова чи не міг би я йому допомогти підшукати квартиру. Я відповів, що подумаю. І чую у телефоні полегшене зітхання: ну і добре, бо ми вже виїжджаємо зі Львова. За тих півтори години, поки вони їхали, вдалося підшукати їм квартиру. Через день зателефонував товариш цього ж товариша з таким же проханням. І так все розтягнулося вже на два роки.
– Багато біженців? Конфліктуєш з ними часто?
– Як тільки розпочинаються бойові дії, то відразу посилюється наплив. Дуже страшним був 2022 рік. Люди, ховаючись від пожеж та обстрілів, застрибували у машини у домашніх тапках і мчали через усю Україні без їжі та одягу. Тільки, щоби опинитися подалі від пережитого. Біженці – це люди зі спаленими війною душами. Навіть діти, які врятувалися серед обстрілів та пожеж, вже інші. Але вони залишаються дітьми і ти іноді навіть мусиш бути трохи Святим Миколаєм. У нас немає грошей на великі подарунки, але треба бачити ті щасливі очі, коли діти розгортають невеличкі набори з цукерками. Вони мене навіть дядя Санта називають. (Сміється.)
– Документальна стрічка «Війна тітки Світлани» – то про біженців?
– Ідею створення серії таких документальних фільмів підказали друзі. Справа у тому, що кіно – то теж зброя. Добре кіно не поступається не лише хаймарсам, але за потугою здатне зрівнятися з нуклеарною зброєю. Адже, наше завдання розповісти світові правду, що тут відбувається. А біженці – то реальні свідки. Та і глядачі будуть ошелешені їх розповідями.
– Виготовлення фільмів – то задоволення не з дешевих. Як тобі вдається реалізовувати проєкт?
– Перший фільм виготовлено завдяки підтримці однодумців. Не знаю чи слід їх тут перелічувати, бо приміром я страшенно не люблю, коли зайвий раз хтось юзає моє імʼя. Над другим фільмом з цієї серії почав працювати випадково. Знайшлася організація у США, яка запропонувала мені приїхати на презентацію «Війни тітки Світлани». Я спитав, скільки вони готові витратити на мою особу. Пояснили, що їх організація не багата, тому на мене, разом з перельотами, проживанням і харчуванням, вони готові витратити 5 тисяч доларів. Е, хлопці, – відповідаю, – в наших умовах то буде невиправдане марнотратство. І запропонував перегнати тих 5 тисяч на зйомки, а зустрічі з автором фільму «Війна тітки Світлани» будемо проводити в інтернет-режимі. Люди погодилися. Так вдалося почати роботу над другим фільмом.
– Ти пробував звертатися за допомогою до офіційного українського кінематографу?
– Офіційний кінематограф в Україні постколоніальний і він не здатний стати повноцінним бійцем на цій війні.
– Чим би мав займатися кінематограф країни, яка воює?
– У нього мало би бути кілька напрямків – допомогти народові не зійти з розуму, підтримати військових і забезпечувати ідеологічний фронт. Нам би здалося 2-3 художніх фільми на широку аудиторію у світі і нон-стоп-конвеєр з виготовлення документалок, від одноденок до шедеврів. Все це разом мало би формувати громадську думку у світі про війну і агресію московитів.
– Українське суспільство здатне далі чинити опір?
– Наше суспільство затесане на перемогу. Про це розуміють навіть наші діти. Інша справа, що ми нищівно програємо ідеологічний фронт. За рік, що минає, московити видали більше тисячі документалок, періодично виходять художні фільми про цю війну. Слава Богу, що практично всі кошти на ту кінопропаганду розкрадаються. Приміром поляки розповідають, що у ТікТоці майже двісті тисяч аккаунтів з московії цілодобово топлять, щоби поширювати серед українців зневіру у перемозі і зірвати мобілізацію. Антипольських акаунтів московити стабільно мають 15-20 тисяч.
– Про що серія твоїх документальних фільмів «Спалені війною»?
– Коли заходила розмова з друзями про моє «волонтерство», то мені все частіше починали підказувати, мовляв, чоловіче, та у тебе під руками незамінний матеріал. Люди не просто так покидають свої домівки. Треба розповідати світові правду, що відбувається. Так вималювалася ідея створення серії документальних стрічок про переселенців. То не є фестивальна продукція. То швидше мають бути фільми-бійці: розповів аудиторії про своїх героїв і дай місце іншому фільму. На сьогодні вже зібралося матеріалу десь на 40 документальних фільмів. Треба працювати далі, бо фільми то теж зброя. Тільки ідеологічна.
Ірина Мадрик
Коментарі