Дещо про справжність

На скульптуру пишнотілої жінки у Львівському парку я дивлюся під іншим кутом. Якби майстер зобразив чергову юну струнку красуню, її не обговорювали б по всій Україні. Отже, мета досягнута. Всі митці так роблять, і заборони на те нема.

20.08.2023
Дещо про справжність

Але пост мій буде про інше. Про так звану “справжність”. Більше 20 років тому був у мене старший колега і друг – чоловік культурний, інтелігентний, м’який і дуже добрий. Він любив збирати фотографії своїх колег і знайомих у пам’ятний альбом. І одного разу я побачила там своє фото. Воно було жахливим, на ньому було невиспане, затуркане, якесь перелякане створіння з відкритим ротиком. Звичайно, я попросила його знищити фото, і він зрештою це зробив, але перед тим довго мені доводив, що це ж, мовляв, класне, непостановочне фото, на якому реальна я. Але я не хотіла бути такою, я півжиття поклала, щоб такою не бути.

Мала ще одного колегу – талановитого в тому числі фотографа, який був інтровертом і не любив людей. У нього дуже гарно виходили знімки архітектури і квітів, а майже всі люди виглядали потворними.

В останні роки і в наших, і особливо в закордонних ЗМІ пішла нездорова тенденція до тієї “справжньості”. Нібито читачі/глядачі втомилися від “гламуру”, тому нам показують людей у такому вигляді, в якому ми всі регулярно буваємо. Розгубленість в очах, негарно випнутий у розмові рот, зсутулена спина чи комірець, що неакуратно загорнувся – все це миті нашого щоденного життя. Були і проминули, поки якийсь довбень не додумається створити з цього наш образ.

Мене не раз знімали професійні фотографи, щоб проілюструвати якесь інтерв’ю. Вони завжди роблять багато знімків, і серед них, як зазвичай буває, третина класні, третина не дуже, а третина такі, що треба негайно видалити. В усіх без винятку випадках, коли я не наполягала на авторизації не лише тексту, а й фото, у друк потрапляла світлина саме з останньої групи, на якій я була схожа – найчастіше на наркоманку, сектантку чи божевільну. І теж доводили мені потім, що це “справжня” я. Але я точно не вживаю наркотиків, не маю психічних відхилень і навіть невиспана буваю не завжди. І достатньо фотогенічна – вдалих світлин у мене повна галерея в Фейсбуці.

Році у 2015 приїздила до нас фотограф із-за кордону знімати військових жінок. Дівчата, ясна річ, підфарбували очі і навіть, о Боже, поправили на собі форму перед дзеркалом. В результаті потім більшість фото редактор забракував – мовляв, дівчата занадто красиві. Йому хотілося відкритих у крику ротів, червоних очей і бруду на обличчі і формі. Але 9 з 10 жінок, особливо старшого віку, не схочуть фотографуватися в такому вигляді. Бо глядач не розуміє, що ти втомлена після бою чи системного недосипу, він бачить просто виснажену недоглянуту людину, що виглядає старшою за свій реальний вік – бачить людину нездорового способу життя, бо в його реаліях з такою зовнішністю асоціюються саме вони. (З цієї ж причини європейці більше співчувають жертвам блекаутів, ніж жертвам обстрілів. Бо сидіти кілька діб без світла – прикинули на себе – йой, та це ж капець! А коли на голову 152 прилітає і хати нема – це вони уявити вже не здатні, це поза межами їхнього світу).

А якщо ти так виглядаєш (як пияк або душевнохворий) – то і слово твоє, і позиція твоя мають менше ваги. З цієї причини жоден лектор не вийде до аудиторії у неподобному вигляді.

У фотографії є ще одна особливість – вона залишається, іноді навіть назавжди. Я багато років була фоторепортером вуличних акцій. І сто разів повторювалось: крупний план – незнайома дівчина тримає плакат. А на обличчі в неї прищі. І я завжди витрачала свій час, щоб ті прищі зафотошопити. Бо прищі зійдуть, а фото залишиться. Можливо, й вірусним стане – хто може це знати наперед? І робити інакше – просто непорядно.

Фотографія, навіть репортажна – це не копія реальності. Це мистецтво, яке створює образи, викликає почуття і формує світогляд. Це один з різновидів пропаганди. Це частина реальності – краща чи гірша, залежить від подачі. Але в жодному разі не сама реальність.

Враховуючи вищевикладене – на публічних зображеннях я хочу бачити привабливих людей.

“Привабливі” не означає “молоді”, “вишукано вдягнені” чи “з модельними пропорціями”. Дайте мені будь-яку пишнотілу жінку, яка соромиться своєї зовнішності – і я на звичайний телефон зніму її так, що вона поставить це фото собі на аватарку. Абсолютно кожну людину можна зняти красиво. Просто треба відчувати її індивідуальні риси і знати найперші ази роботи фотографа – наприклад, як змінюється обличчя і тіло людини від ракурсу і падіння світла. І зробити дуже-дуже багато кадрів, щоб вибрати потім один.
І ту пишну пані, що на скульптурі, теж можна було зробити гарною, не віднімаючи в неї ані кілограма.

Просто автор, як ті фотографи, не ставив перед собою такої мети.

Автор: Олена Білозерська

Джерело

Коментарі

12:41
Історія 23-річного добровольця, який став командиром взводу безпілотників на передовій
Взимку 2023 року 23-річний комп’ютерний інженер Сергій із Рівненщини твердо вирішив – з власної ініціативи вступити на військову службу. І так колишній програміст став очима артилерійської бригади: спостерігає за військовою технікою російських окупантів з допомогою безпілотних авіаційних комплексів та допомагає підрозділам гармашів її ефективно знищувати. На даний момент молодший лейтенант уже став командиром взводу безпілотних авіаційних комплексів 44 Окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола Оперативного командування “Захід” Сухопутних військ Збройних Сил України.
18:35
Переможцем тендеру буде «несподівано», але знову ОНУР?
Якщо не садиш дерева, то не ремонтуєш дороги у Львові.
13:18
Суд відпустив під заставу 90 тисяч гривень скандального львівського забудовника Андрія Кучму
Компанія ТОВ «Гарнобуд» Андрія Кучми фігурує в численних судових позовах.
20:51
Страх і ненависть до ТЦК: чому українці не люблять цю структуру?
Нещодавні неадекватні заяви й дописи нардепа Гончаренка спричинили нову хвилю дискусій щодо ТЦК. І якщо одні зауважують, що робота цієї структури — головне джерело поповнення лав українського війська, то інші наголошують на "свавіллі", "бусифікації" та порушенні прав людини. Проте не все так просто, як би нам хотілось. Бо ж ТЦК — це також частина Збройних сил України, а нехаяти власних військових у час, коли вам загрожує ворог — дуже небезпечно. То де взялась ненависть до ТЦК, хто у цьому винен і якою є роль "простих українців"? Давайте з'ясуємо.