ЗСУ гасить там, аби тут не відчувалося дихання ворога. Я був готовий до цього та з’явилося те, приготуватись до чого неможливо…
В короткостроковій відпустці я взяв маму з похресником і повіз за місто. В заклад, де до цього мені тусуватись й не снилось. Погуляли садом і вирішили сісти пообідати.
На терасі відвідувачі тягнуть кальяни, ллється вінішко і кожен гомонить про своє.
За 5 хвилин очікування еспресо я розумію, що зпосеред всіх столів – ми єдині, хто говорить українською. Окупантський «язик» звідусіль – від малого до великого. Суєтологи в перервах між тягами нарікають на «палітічєскій крізіс», а їх малюки просять офіціантів «пакушать».
Я розумію, що навіть якби мав фронтову «100ку», то не міг би дозволити собі таких рахунків, як в них. І я не побачив в жодному з них меценатського серця, бо такі люди не обговорюють, як рішанути Шлях за кордон. Як нагнути воєнкомів та податкову.
Знаєш, дивне таке відчуття…
Тут тотальна зрада, пох…зм, гнилі мутки з ворожим нарєчієм, а в 10-км звідси мої брати вічно сплять на Личакові. Я не нарікаю, що сюди ніколи не прийдуть повістки. Я шкодую, що сам потрапив сюди.
І коли мені вкотре скажуть, що нас потрібно готувать до повернення, то я відповім: «Якщо ми вже опинимось вдома, то все найстрашніше зостане позаду. Тому до нашого приїзду готуватись доведеться не нам.»
Автор: Ігор Шолтис, боєць ЗСУ
Коментарі