Так, воювали. Так, звільняли від нацистів. Але перед тим нашу землю окупували сталіністи і вбили мільйони, мільйони українців. То виходить, що одна машина терору воювала з іншою машиною терору, а постраждали найбільше саме українці. Коли коаліційні сили перемогли нацистську Німеччину, то чи звільнилася українська земля від терору? Ні. Він лише посилився. То чи були ці військові “освободителями”? Ні. Вони, за фактом, були такими ж окупантами, просто з іншого боку. Тепер про українців на боці радянського союзу. Більшість із них не були добровольцями, патріотами СРСР і Сталіна. Їх ніхто не питав, а так само під дулами автоматів бездумно кидали на фронт і клали беззбройних сотнями тисяч, мільйонами. Лише в операції форсування Дніпра і звільнення Києва загинуло понад 400 тисяч радянських військових, більшість з яких були українцями.
Пам’ятники “освободітєлям” радянська влада почала встановлювати лише у 60-70-ті роки минулого століття – через свіжу пам’ять тих, хто пройшов війну методів терору сталінських часів. Ще у 90-ті роки можна було поспілкуватися з фронтовиками, які справді воювали, то більшість із них і чути не хотіли про той період, важко було навіть згадувати. Бо це була війна звірства.
Тому логічно зараз виправити історичну справедливість і політику брехні, пропаганди радянських часів. Чи потрібні пам’ятники жертвам Другої Світової Війни? Так, потрібні. Але вони мають нести зовсім інший зміст та візуальне навантаження. А оці “побєдобісні” бовани мають зникнути.
Бо Україна, будучи активною учасницею Другої Світової, не звільняла свої території, а позбавлялася одного кривавого режиму на користь іншого, не менш кривавого, режиму. І ще понад 40 років несла тягар терору – аж до проголошення Незалежності.
Якщо пояснити алегорією, то виглядає так, що один гвалтівник змінив іншого гвалтівника. То чому ми маємо вшановувати гвалтівників? Ми пам’ятаємо і пам’ятатимемо жертв тієї війни, так як це робить цивілізований світ. Ми живемо у час, коли інформація правди є доступна кожному, хоча багато хто не може усвідомити тієї правди через багаторічну радянську пропаганду від дитячого садочку.
А тим паче зараз, коли ми відчуваємо на собі дії наступника радянського союзу і послідовника Сталіна. Тому всі ті голови громад, які досі живуть постулатами “дєди ваєвалі”, або не читають книг взагалі, або є радянськими людьми за своєю суттю. То є пропозиція, хай забирають ці радянські пам’ятники з публічного простору своїх населених пунктів і встановлюють їх у себе вдома.
Юрій Дзямулич
Коментарі