Восени 1997-го Андрій Шпак, як і мільйони українців, шаленів від радості – київське Динамо двічі розгромило Барселону. Його 19-й день народження, 25 жовтня, вмістився якраз посередині між тими епохальними матчами. Чудовий подарунок, ще б пак!
Минуло півроку і улюбленці всієї країни приїхали до Тернополя. Більше того, Лобановський випустив проти Ниви майже той самий склад, що й на Камп Ноу: Шовковський, Гусін, Калітвінцев, Шевченко, Ребров… В Ігоря Яворського були свої контраргументи. За два тури до цього Нива сенсаційно розгромила міцний Дніпро, що боровся за медалі (3:0), і лише на останніх хвилинах втратила перемогу в дербі з Прикарпаттям (1:1). Усі розуміли, що у Тернополі Динамо точно не буде легко.
Розраховував вийти у старті проти киян і Андрій Шпак. Та щось пішло не так і молодому нападнику знову довелося спостерігати за матчем Динамо з боку. Він знав, що все ж з’явиться на полі, проте не чекав, що так швидко – Яворський покликав Андрія до себе ще у першому таймі. Трохи часу на адаптацію, перерва, старт другої половини і гол… Усе, що було потім – значення не мало. 19-річний хлопець з Копичинців забиває самому Шовковському, а Динамо втрачає очки у Тернополі. Казка!
Хтозна скільки місто святкувало той успіх, та Шпак переконує – гол Динамо не став для нього заспокійливим чи одиничним моментом слави. Хлопець навпаки почав працювати з подвійною енергією. Виклик у “молодіжку”, оглядини у Шахтарі, запрошення Маркевича у Запоріжжя… Як часто трапляється, у момент злету все пішло шкереберть – травма за травмою, мінімум ігрового часу і кінець кар’єри у 25. Підйом на вершину та футбольна трагедія у відвертому інтерв’ю Андрія Шпака для Футбол 24.
“Коли побіг святкувати, не чув самого себе. Люди так кричали!”
– Андрію, ви давно відійшли від футболу. У якій сфері зараз працюєте?
– Займаюся деревообробним бізнесом. Насправді опанувати нову діяльність після футболу було непросто, але життя змушує. Я не пішов у тренерську справу, у футболі не залишився, тому довелося кардинально все змінювати і шукати себе деінде.
– Бажання залишитися у футболі не мали?
– Грати я більше не міг – переніс 9 операцій. Як почалися проблеми у Запоріжжі з хрестоподібними та меніском… Потім трохи грав на обласному рівні, а зараз узагалі закинув цю справу. Навіть за ветеранів довше 10 хвилин бігати не можу.
– У буденному житті відчуваєте наслідки травм?
– Я особливо чутливий до зміни погоди – коліна сильно болять. Це ж професіональний спорт, він залишає по собі серйозний вплив.
– Як часто вас зараз впізнають та чи чуєте щось на кшталт “О, це ви той Шпак, який Динамо забивав”?
– Звичайно, впізнають. Все ж чотири сезони за Ниву відіграв, певний слід залишив. Люди це пам’ятають. І звичайно, усі згадують той гол Шовковському з 1998-го. Нехай і закінчував я у Запоріжжі та Луганську, але старше покоління тернопільських вболівальників мене пам’ятає. Вони завжди віддано вболівали за Ниву і заповнювали стадіон навіть на матчах із середняками Вищої ліги. У Тернополі підтримка була фантастичною.
– Що ви відчули, коли забили Олександру Шовковському?
– На стадіоні у Тернополі глядачів було більше, ніж фізично могло вміститися на трибунах. Коли я забив і побіг святкувати, я не чув самого себе. Люди так кричали! Я завжди любив грати проти таких іменитих команд. А забити їм – це справжня мрія. У 1998-му Динамо мало надзвичайний за силою склад. Кого не називай – легенда. Неймовірно, але у тій команді було 20 легенд! Тільки перемоги над Барселоною чого варті. Осмислення того забитого м’яча прийшло до мене згодом.
– Матчі з Барселоною восени 1997-го ви дивилися?
– Дивився і не думав, що зможу вийти проти цих гравців на поле. Не кажучи вже про якісь вдалі дії в матчі з Динамо.
“На вулиці темніло, а я ще тренувався”
– Ви вийшли на заміну, коли Нива поступалася 0:1.
– Спочатку я зрівняв рахунок, а потім ще й вдруге міг забивати. Якби Автанділ Капанадзе відпасував на мене… Я перебував наодинці перед порожніми воротами і готовий був замикати пас.
– Входити у гру вам довелося спонтанно на 30-й хвилині замість Сергія Хоменка. Розігрітися встигли?
– Холодним я не був – розминався і чекав, що тренер може покликати будь-якої миті. Взагалі-то я мав у старті виходити. Обирали між Хоменком та мною. Головний тренер мав своє бачення, зробив ставку на Сергія. Та я все одно розумів, що вийду на поле. Нехай і в другому таймі, але вийду, тому налаштовувався не на 100 відсотків, а на всі 200.
– Ваш гол не був надто красивим. Скоріше, опинилися у потрібному місці в потрібний момент.
– Так, м’яч просто відскочив до мене. Метрів з семи я добив його у ворота. Безперечно, я шукав свій момент, правильну позицію. Все відбулося дуже швидко і я навіть не зрозумів, що трапилося.
– Як довго святкували цей успіх?
– Для мене то була нереальна подія. У роздягальні я не тямив себе від щастя. Але старші партнери сприйняли сенсацію з Динамо спокійно. Брати Капанадзе, наприклад, стримано привітали: “Молодець, молодий”.
– Якщо відверто – чи не вважаєте, що той гол зіграв з вами злий жарт?
– Ні, жодного негативного впливу на мене він не мав. Я навпаки відчув піднесення, отримав імпульс. Розумів, що хочу прогресувати, це додало мені сил. Я читав інтерв’ю Ігоря Сушка…
Мовляв, я забив гол і все – дякую усім за увагу, я закінчив кар’єру. Чесно, жодної зіркової хвороби. Пригадую, тоді я говорив про це і з Сушком, і з Біскупом – ніякої “зірочки” я не спіймав. Можливо, Ігорю так здалося. На тренувальному полі я займався і вдень, і вночі. Після тренувань, після ігор залишався, грав у тенісбол, відпрацьовував удари. На вулиці темніло, а я ще тренувався. Часу на дурні думки у мене не було. Виключно футбол та нічого зайвого.
“Цього хлопчика забираємо у Динамо”
– Невдовзі після того м’яча у ворота Динамо ви отримали виклик з молодіжної збірної України.
– Коли мені повідомили про це, то у мене шок був. Я просто не вірив, що таке може трапитися. Колектив “молодіжки” був специфічним. Усі хлопці із серйозних клубів, у кожного на руках непогані контракти. А тут хлопець з Тернополя – як біла ворона. Я одразу зрозумів, що потрапив у середовище, де треба вижити. І там не гол треба забивати, а три, щоб довести свій рівень.
– Свій шлях ви розпочинали з невеличкого містечка Копичинці із населенням у 7 тисяч мешканців. Пробитися до Вищої ліги було непросто?
– Довелося рано дорослішати. У 14-річному віці я вступив до Львова. Намагався потрапити у спортінтернат, проте не склалося. Вадим Білоцерківський, один з найкращих дитячих тренерів України, допоміг з училищем. А потім у матчі обласного рівня між Копичинцями та Кременцем я забив 5 голів. Не знаю, як на трибунах опинився селекціонер Динамо-3, та він прийшов у роздягальню і сказав: “Цього хлопчика забираємо у Динамо”.
– Звучить фантастично.
– Так, хоча я навіть не знав, куди їду. Кинув форму в сумку, взяв “копочки”… Минув тиждень тренувань у столиці, коли мені зателефонував Ігор Яворський з Тернополя: “Ти загубишся у Києві, давай до нас, підписуй контракт з Нивою. У Динамо таких, як ти – безліч. А тут – Вища ліга і ще й паралельно навчатимешся”.
– Послухалися?
– Сів на потяг і нікому в Динамо не сказав про це. Лише одному хлопцеві повідомив, що їду з Києва. Наступного дня я підписав контракт з Нивою.
– Мабуть, потім не раз шкодували через те, що послухалися і не спробували пробитися у Динамо?
– Шкодував. Якби не ті слова Яворського, то я б залишився у Києві. Можливо, моє футбольне життя склалося б по-іншому. Коли у 17 дебютував за Ниву у Вищій лізі, то про це не думав. Але час йшов і я картав себе. Залишися у Києві, підпиши контракт з Динамо і у найгіршому випадку міг спокійно поїхати в оренду: Кривбас, Запоріжжя…
“Брати Капанадзе – поза конкуренцією. Це приклад для мене”
– На професіональному рівні ви дебютували рано – у 16 років за комарнівський Газовик у Другій лізі.
– На першому чи другому курсі я вже грав з професіоналами. Білоцерківський організував можливість спробувати себе проти дядьків – то був чудовий досвід для нас, молодих хлопців. Так ми їздили на кілька матчів. Спершу за Газовик, а потім за стрийську Скалу.
– На початку вашої кар’єри вам бракувало людини, яка могла підказати чи дати цінну пораду?
– Взяти до прикладу Ігоря Яворського. Це чудовий тренер, але часу на індивідуальні бесіди зі мною, молодим, він не мав. Ще до мене за Ниву грали юні Ящук та Демидяк, а решта хлопців були старшими. Що там казати – я навіть від батьків особливої підтримки не відчував. Вони не думали, що футбол може бути джерелом заробітку. Ставилися до мого захоплення не надто серйозно.
– З часом їхнє бачення змінилося?
– Коли я приніс першу зарплату – 75 доларів, то вони зрозуміли, що футбол є важливим заняттям. “Звідки у тебе гроші?” – запитали здивовано. Я відповів, що клуб платить зарплатню згідно з контрактом.
– Якщо підтримки вам подекуди бракувало, то у плані зростання майстерності проблем ви не мали. У тодішній Ниві вистачало сильних гравців.
– Я мав, у кого вчитися. Дем’янчук, Біскуп, Самардак та багато інших… Але поза конкуренцією були брати Капанадзе. Ці два грузини – приклад для мене. Та й за порадою міг до них підійти. Автанділ і Таріел підказували, радили, навчали.
– У Ниві ви стали свідком грузинського засилля. Серед приїжджих легіонерів були якісні виконавці?
– Ой, у певний момент вони вагонами приїжджали (Усміхається). З-поміж усіх грузинів мені запам’яталися двоє: Кахабер Дгебуадзе та Автанділ Гвіанідзе. Це футболісти, які дійсно підсилили Ниву. Вони навіть трохи дозволили команді забути про відсутність братів Капанадзе. Звичайно, до них наблизитися ніхто не міг. Але з тих 30-40 грузинів, які приїжджали у команду, ці двоє виглядали потужно.
– Що дивувало в інших легіонерах?
– Нам кажуть, що на збори приїдуть 10 грузинів і всі вони грали за збірну Грузії. Приїхали, почали тренуватися. Три тренування провели – там мене болить, тут мене болить, це не влаштовує. Ніжні такі футболісти. А з Нивою це не проходить (Сміється).
“З Маркевичем сідаєш і говориш на будь-які теми”
– У 1998-му Ниву очолив Ігор Юрченко. Що змінилося у команді?
– У той момент клуб шукав варіанти для мого продажу. Куди я тільки не їздив: у Кривбас до Олега Тарана, у Шахтар… Із криворіжцями був на зборах в Австрії. У Донецьку мешкав у гуртожитку з Тимощуком та Нагорняком. Їздив навіть у турецький Самсунспор. У Ниві усвідомлювали, що мене треба продавати.
– Чому врешті ніде не залишилися?
– Варіант з елітним турецьким дивізіоном був реальним. Але президент Ниви Олександр Кривий оцінив мене у 200 тисяч доларів. Пізніше запорізький Металург заплатив за мене 80 тисяч. Звичайно, Нива хотіла заробити, це природно. Я не спілкувався з президентами клубів, які потенційно могли придбати мене. Тому складно сказати, у чому реальна причина. Просто інколи чув, що сторони не зійшлися у ціні.
– Як відбувся ваш трансфер у Запоріжжя?
– У 1999-му Нива грала проти Металурга і поступилася 1:2. Після матчу до мене підійшов Мирон Маркевич: “Мені подобається твоя гра. Я домовлюся з президентом”. Минув тиждень і я поїхав у Запоріжжя.
– Маркевич – це тренер, який змінив вашу кар’єру?
– Передусім хочу подякувати Ігорю Яворському. Він у мене повірив і багато зробив. Але все ж Маркевич – це топ. Мирон Богданович мав індивідуальний підхід до усіх підопічних. Майже перед кожною грою викликав до себе футболістів на бесіди. Тренер запитував про сім’ю, про побут. Сідаєш і говориш з людиною на будь-які теми. Ти травмувався? Тебе щось хвилює? Що не так у грі? Це при тому, що загальні збори і розбори матчів також проводилися. Його результати в українському футболі – це не випадковість.
– Давно бачилися з Мироном Богдановичем?
– Давно. Якось випадково зустрілися у Львові. Також розмовляли на ветеранському матчі. Якби я залишився у футболі, то бачився б частіше. Мої партнери Чижевський, Беньо та Лапко при справі, тренують. А я далеко від цього, тому й відірваний від світу футболу.
“Увесь час себе запитував: “Чому я там не граю?”
– У Запоріжжі Маркевич підібрав цікаву команду. Наприклад, там починав В’ячеслав Шевчук, який переїхав з хмельницького Поділля.
– Я навіть уявити не міг, що Шевчук так вистрілить. Ми в одній кімнаті мешкали, Славік молодший на рік за мене. Неодружені та молоді мешкали на базі: я, Шевчук, Гай, ще кілька хлопців.
– Віковий баланс підтримували досвідчені Бондаренко, Береський, Ковалець.
– Різниця у віці не відчувалася. Ми полюбляли у карти зіграти: Демченко, Матвєєв, Шевчук, Бондаренко, Ковалець. Хлопці жартома запитували: “Навіщо тобі той футбол? Грай у джокер”. Зарплати у нас високі, ставки серйозні. За партію міг виграти 300-400 доларів. За місяць набігала хороша сума.
– Коли у вас почалися проблеми зі здоров’ям?
– Передігрове тренування. Маємо їхати до Львова на матч з Карпатами. Прокидаю м’яч, перестрибую суперника і відчуваю поштовх від Віталіка Скиша. Я погано приземлився, коліно вивернулося вбік – як виявилося, розірвав зв’язки. Хоча тоді я ще не розумів усіх наслідків. Раніше як було – травмувався, два дні пропустив і вже у строю. А тут вперше на півроку вилетів. Я не міг змиритися з цим, не усвідомлював, як це можливо. Довіра від тренера, тільки набираю форму, а тут таке…
– Ваше повернення затягнулося?
– Тільки виходив і знову ламався. Невдовзі мене віддали в оренду в Зорю. Там це все продовжилося. Виходив на матч і навіть перший тайм дограти не міг.
– Скиш хоча б вибачився?
– Вибачився, так. Але що вдієш? Просто це нефутбольний вчинок. Можливо, хтось у складі мав грати замість мене, я займав чиєсь місце. Треба було усунути конкурента. Плюс ставлення від деяких партнерів не завжди було нормальним. І у Запоріжжі, і у Луганську вистачало людей, які нас, хлопців із заходу України, не сприймали. “Бандерами” називали.
– На професіональному рівні ви закінчили у 25.
– Після кожної травми та операції я намагався підійти до відновлення з розумом. Не поспішав, закачував ногу, індивідуально займався. Однак організм був перенасичений цими травмами. У київській клініці запропонували радикальний крок – заміна хряща у Німеччині за 60 тисяч доларів. Металург не влаштував такий варіант. Клуб зарплатню виплатив, але операцію робити відмовився. Я зрозумів, що моя кар’єра закінчилася.
– Ви знайшли у собі сили пограти на аматорському рівні.
– Після повернення із Зорі я виступав за Чортків та Лужани. Надія жевріла, я сподівався, що відновлюся.
– До передчасного завершення кар’єри навчилися ставитися по-філософськи?
– З часом – так. Просто дивився на старших Ковальця, Матвєєва і Вернидуба. Вони ще грають у поважному віці, а я мушу закінчувати. Згадую, як у Дніпрі стежив за матчем Металурга з Лідсом. Увесь час себе запитував: “Чому я там не граю?” У такі моменти особливо складно було прийняти своє становище. Утім, коли роки минули, то біль пройшов. Залишилися тільки спогади.
Любомир Кузьмяк
Джерело: football24.ua
Коментарі