“Він був першим головою уряду УНР (Генерального секретаріату), державним діячем автором універсалів і тому заслуговує на вшанування”
Вітольд Фокін теж був першим прем’єр-міністром незалежної української держави (помер вже). От заслуговує він на вшанування в топоніміці, особливо враховуючи його проросійські заяви після початку війни у 2014 році? Ну але ж ми вшановуємо і цінуємо Вячеслава Чорновола, а не Вітольда Фокіна. Щодо універсалів. Ну ми ж усі прекрасно розуміємо, що остаточні редакції універсалів це документи, які готувались, редагувались, шліфувались всією політичною верхівкою УНР. Він просто вмів гарно загорнути в “універсал” спільно напрацьовані ідеї, ну і зрештою це була його робота писати ці універсали. Якби лише його думки брались за основу універсалів, то їхня редакція була б зовсім інша.
Ну і за період теперішньої незалежності на високих посадах було стільки антиукраїнських мудаків, що посада в уряді УНР точно не може бути маркером. Медведчук взагалі під час війни був частиною української переговорної групи.
“Невдалий політик, але талановитий письменник”
Якраз Винниченко був вдалим і дуже талановитим політиком. Рівень його підкилимного “гавномутства” був таким високим, що він був на вершинах політичного життя УНР і Української Держави впродовж усього періоду Визвольних Змагань. В оцінці його, як політика, слід використовувати такі поняття як “корисний” або “шкідливий”. І він був саме шкідливим (для української державності, не для себе) політиком, а не невдалим.
А тепер про талановитого письменника. Як талановитий письменник: він любив гроші більше, ніж Україну. Його, як талановитого українського письменника, фінансово підтримував Євген Чикаленко. І Винниченко шантажував свого мецената, погрожуючи виїхати в москву і писати в русскі журнали московською мовою. Лише коли Чикаленко збільшив суму гонорару цей меркантильний писака прийняв рішення залишитись в Україні. Франко теж заробляв гроші літературними текстами польською чи німецькою мовами. Але в нього не виникало думки виїхати за кордон на постійні літературні “заробітки”. Окей. Нехай Винниченко хоч і був меркантильним, але все одно був талановитим письменником. Однак він став також державним діячем найвищого рівня і зробив все можливе, щоб ми втратили нашу державність. Чому ми маємо шанувати лише його письменницьку сторону (яка є для українців корисною лише з культурної точки зору), без врахування його великого політичного шкідництва?
“Якщо кенселимо Винниченка, то маємо тоді так само зробити з Грушевським, Драгомановим, Франком, Довженком, Хмельницьким і т.д. Це може бути небезпечним прецедентом”
Це взагалі нерелевантні порівняння. Грушевський – високопрофесійний науковець-історик, якого занесло на політичний “трон” як відому і шановану усіма особистість. Він робив політичні помилки і шкоду, але він не був таким “гавномутом” як Винниченко. Він взагалі писав свої наукові роботи на засіданнях Центральної Ради, не особливо вникаючи в ту всю кулуарщину. І той вклад в формування професійних підходів до української історіографії, які він заклав ще під час львівського університетського періоду і його особисті наукові праці про історію України стали вагомими чинниками для формування цілої плеяди українських науковців і політиків, які в подальшому вели боротьбу за незалежність України. Коновалець вважав себе учнем Грушевського. Драгоманов, Франко, Леся Українка взагалі діяли в умовах двох імперій і повмирали ще до постання УНР. І їхня національна просвітницька робота серед широких мас населення в умовах бездержавності взагалі не викликає негативних емоцій. Так, певні їхні політичні погляди, сформовані в тих умовах, можуть викликати дискусії. Але ці люди однозначно принесли величезну користь українській нації.
До творчих особистостей, таких як Довженко, Тичина, Сосюра і ін. взагалі треба ставитись як до жертв радянської системи. Це творчі люди з українським мисленням, яких “з’їла” страшна епоха. Про Богдана Хмельницького взагалі смішно чути в контексті порівняння з Винниченком. Він замутив повстання козацьких еліт, спромігся створити незалежне державне утворення, був геніальним полководцем і дипломатом. Його союз з москвою (яка на той момент сприймалась українськими елітами під іншим кутом зору ніж зараз) був спробою врятувати нашу державність, а не метою загнати нас в ярмо. Це так як от зараз в нас намічається якась угода із США щоб врятувати нашу державність. Яка мета втрати державності, яку він сам і здобув? Бо не було такої мети. Це важливо враховувати повістку того часу, а не наше теперішнє сприйняття теперішнього головного ворога. Повістка часу періоду Перших Визвольних Змагань передбачала створення сильної армії і консолідація зусиль у боротьбі проти москви. Натомість Винниченко консолідовував зусилля і вів шкідливі підкилимні ігри у боротьбі проти Петлюри і інших самостійників, був противником створення армії.
Тут немає історичного ревізіонізму сприйняття всіх історичних постатей України. Але є виправлення помилки
“У багатьох країнах політики мають суперечки, але їх всіх шанують в національній пам’яті”
Микола Княжицький у своєму дописі наводить приклади конфліктів польських політиків міжвоєнного періоду, яких однаково вшановують в Польщі. Але ці конфлікти були в період існування незалежної держави, яка не вела в той час війни за незалежність. Більше того, в нас шанується як Петлюра, так і Болбочан, в якого були великий вклад в розбудову армії і кримська наступальна операція проти більшовиків. Але це два діяча, які безумовно горіли незалежністю України. І я навіть не здивуюсь, якщо колись виясниться, що страта Болбочана Петлюрою була наслідком авантюрних дій Винниченка.
“Не на часі”
А коли на часі? Війна триває вже 3 роки. Не знати скільки часу вона ще триватиме. Це по-перше. По-друге, коли як не в час нових визвольних змагань переосмислювати роль політичних діячів попередніх визвольних змагань? Винниченко “проник” на “урядову” вулицю Львова в час, коли ніхто не розумів що таке війна за незалежність. В 1992 році взагалі мало хто з населення цікавився періодом Перших Визвольних Змагань і ролі Винниченка в них. На той момент він був символом незалежності через його статус держ.діяча УНР. Зараз, через призму теперішньої боротьби і ролі української армії Винниченко постає символом і однією з вагомих причин нашої поразки у тодішній війні. То ж чи може вулиця, на якій знаходяться органи влади незалежної України називатись іменем людини, яка приклалась до демонтажу цієї незалежності 100 років тому?
“Винниченко писав сталіну листи з засудженням Голодомору”
Розумієте, мабуть ми маємо справу також і з шизофреніком. Бо він весь час щось писав радянському керівництву з-за кордону. І йому ніхто не відписував. І він продовжував писати. Мабуть ні ленін, ні сталін не читали його листів. Невдячними читачами були лише співробітники радянських спецслужб, які читали все, але нікому не відписували)). Розумієте, от ненависна багатьма любителями Винниченка ОУН під проводом Коновальця організувала у 1933 році у Львові вбивство радянського дипломата Майлова щоб привернути увагу світу до страшного Голодомору в Україні, організованого москвою. Атентат виконав Микола Лемик, який цільово здався поліції і завдяки великому резонансу у світовій пресі розказав світові про помсту за Голодомор. А Винниченко в той час писав листи сталіну, які ніхто не читав.
“Не підпадає під дію закону про декомунізацію”
В 90-х роках всі пам’ятники комуністичним діячам, які були демонтовані і всі переназвані вулиці, які носили їхні імена на Львівщині (та і загалом на Галичині) не підпадали під дію закону про декомунізацію. А знаєте чому? Бо не було такого закону. Їх демонтовували і переназивали як шкідників. Лише після його прийняття у 2015 році почався демонтаж ленінів і переназивання вулиць по всій решта Україні. У питанні з Винниченком взагалі то можна дискутувати чи підпадає він під дію цього закону. Бо їхав він у 1920 році в радянський союз з наміром обійняти високу посаду в органах радянської влади. І робив це свідомо і цільово, на відміну від інших діячів і письменників періоду української Революції, які не виїхали за кордон та поставали комуністами і парт. діячами під тиском радянської системи. Але якщо абстрагуватись від декомунізації, то не бачу причин не брати до уваги інші шкідливі сторони цього діяча для перегляду найменування в честь нього вулиці.
“Це сучий син, але це наш сучий син”
Ця теза була б актуальна, якби він не співпрацював з більшовиками вже після повної окупації України. Він знав, що робили більшовики на окупованих українських землях, знав про червоний терор після заходу загонів муравйова до Києва ще у 1918 році і т.д. Але все одно поїхав з еміграції до москви. Це не наш сучий син. Це просто сучий син.
Ну і яскравим прикладом кенселінгу історичної постаті є Філіп Петен. Для Франції він був героєм Першої світової війни. Але його політична діяльність у Другій світовій війні, створення режиму Віші і повна окупація Німеччиною Франції зробили Петена антигероєм. Він там також не “свій сучий син”. І їхні органи влади точно не знаходяться на вулицях, названих у його честь. Так буває. Ми теж не повинні пробачати своїм “петенам”. Тут одразу прохання не проводити паралелі співпраці українських політичних діячів з німцями, бо останні робили це в умовах бездержавності і якраз з метою відновлення української держави під загрозою вже відомого українцям радянського режиму.
“Він був ідеалістом, не до кінця розумів справжні наміри більшовиків, вірив, що з ними можна збудувати українську Україну”
Він не був ідеалістом. Він був меркантильним самозакоханим нарцистичним чмом, яке завжди хотіло бути на перших ролях всюди. Він ненавидів Петлюру і інших самостійників. Він всіх крім себе вважав дебілами. Про це дуже чітко розказує найгрунтовніший історик-дослідник Винниченка Олександр Кучерук. Йому було байдуже чи Україна буде самостійною чи автономною у складі росії. Головне щоб він там “рішав питання”. І саме з такою думкою він їхав у 1920 році з-за кордону в москву (вже після повної окупації України) на зустріч з більшовицькою верхівкою. Ленін сам не захотів зустрічатись з ним і відправив своїх клєрків. Через деякий час Винниченко побачив, що він в радянській Україні не буде “рішати питання” (як в УНР), а буде маріонеткою і тому знов втік за кордон. Після цієї поїздки він став не рукопожатним у середовищі української політичної еміграції.
А от ідеалістом (у правильному сенсі цього слова) був Міхновський, який випередив свій час своєю “Самостійною Україною” і вірив що ідея боротьби за незалежність об’єднає українську еліту.
Українське суспільство через горнило війни за незалежність піднімається по сходинках зрілості і самоусвідомлення. Це нормальний процес. Через це проходило багато націй. І на цьому шляху є абсолютно нормальним явищем переосмислення історичних процесів і ролі тих чи інших постатей у них. Я перечитав багато коментарів і думок з приводу перейменування вулиці Винниченка. І серед прихильників перейменування побачив багатьох відомих істориків, журналістів, літераторів, громадських діячів. А ще я побачив досить чітку різницю між прихильниками і противниками по лінії володіння інформацією про політичну діяльність цього діяча. Тобто у більшості випадків за перейменування виступають люди, які глибше дослідили біографію Винниченка, а не лише ознайомлені з його творчістю.
Також хочу ще раз висловити підтримку ідеї перейменування вулиці Винниченка в честь короля Юрія І (внука короля Данила). Бачив що є ще різні ідеї, наприклад перейменувати в честь Борців за волю України. Вважаю що так можна перейменувати якусь велику вулицю поза межами центру. Бо ця назва не має прив’язки до часового періоду. А от короля Юрія І є сенс вшанувати на теперішній вулиці Винниченка, яка прилягає до старої княжої частини міста Львова і таке найменування буде гарним маркером як тяглості української державності так і українським маркером старого княжого Львова.
Антон Петрівський
Коментарі