Нарешті днями Володимир Зеленський в інтерв’ю виданню The Guardian заявив, що коли президенту США Дональду Трампу вдасться посадити Україну та РФ за стіл переговорів, то він запропонує росіянам прямий обмін територіями, але додав, що не знає, яку частину окупованої РФ землі Україна вимагатиме натомість.
Заява Зеленського викликала істерику в Москві, і потенціалу прес-секретарки МЗС РФ Марії Захарової вистачило лише на слововиверження: «У Курській області на неонацистів, що там орудують, чекає земля без жодного обміну площею приблизно метр на два і глибиною метра півтора-два. Подібні заяви Зеленський робить, щоб приховати справжні масштаби катастрофи для ЗСУ на цьому напрямку».
В РФ говорять про події в Курській області скупо, обмежуючись істериками організмів на кшталт Захарової або словосполученням «прикордонний інцидент». Бо, якщо згадувати про офензиву ЗСУ на російську територію чи, що ще страшніше, вийти на мітинг в Курську, як це пробували робити біженці з Суджі, то можна нарватися на порушення кримінальної справи за компрометацію Спеціальної військової операції, Збройних сил РФ чи навіть за державну зраду.
В Україні Курщину згадували у контексті «обмінного фонду» при чому у двох аспектах. По-перше, згадана вже ідея озвучена Зеленським з обміном територій. По-друге, операція Збройних сил України на території РФ відтягнула значну частину російських військ з інших напрямків. Окремою темою для жвавого обговорення в телеефірах і соціальних мережах був контингент північнокорейських спецпризначенців, які за допомогою «лютої жестикуляції» координували свої дії на фронті з російськими колегами десь на берегах ріки Псел, паралельно навчаючи соратників вживати консервоване собаче м’ясо. Згодом піддані Кіма в Курській області раптово закінчилися. І зовсім забутий в Україні залишився достатньо важливий нюанс.
Через кілька тижнів після початку операції ЗСУ в Курській області в ефірі в черговий раз з’явився лідер «З’їзду народних депутатів Росії», колишній депутат Держдуми РФ (єдиний представник законодавчого органу цієї країни, який не голосував за анексію Криму) і теперішній опозиціонер Ілля Пономарьов. Він заявив, що разом з однодумцями готовий увійти до цивільних адміністрацій на контрольованих Україною територіях Курщини («У нас є просто депутати з Курщини, в яких є досвід там і зв’язки», – відзвітував Пономарьов), якщо керівництво України дасть на це дозвіл. Саме на теренах, де, за визначенням співвітчизників Пономарьова, відбувається «прикордонний інцидент», має статися єднання росіян, яким глибоко несимпатичні сучасні мешканці Кремля.
«Якщо Україна погодиться на це (створення цивільних адміністрацій на підконтрольній Україні території РФ – авт.) – ми будемо там першими. Але, будемо раді, якщо і Каспаров, і Ходорковський, і, навіть, «навальністи». Двері треба тримати відкритими для всіх», – наголосив Пономарьов.
Ілля Пономарьов заочно засуджений до десяти років в’язниці в Росії за звинуваченням у розповсюдженні «фейків» про російську армію та виправданні тероризму. Цього літа будинок у Києві, де проживав Пономарьов, був атакований російськими дронами, і опозиціонер переконував, що саме він був мішенню агресорів. А після згаданого інтерв’ю стало відомо, що російські добровольці, які воюють на боці України, не брали участь у боях на Курщині, позаяк, за інформацією французького видання Le Monde, так вирішив Генштаб ЗСУ. Це підтвердили Пономарьов, який, крім всього іншого, ще й керує легіоном «Свобода Росії», і Денис Капустін, командир Російського добровольчого корпусу (РДК).
Анонімне джерело Le Monde пояснило відсторонення росіян «тертями» між головнокомандувачем Сирським і шефом ГУР Будановим, який курує російських добровольців, що перейшли на українську сторону. Перший буцімто хотів, «щоб його хвилина слави була успішною». Поки ж справа дійде до переговорів і обмінів, можна вгамувати громадян РФ, які переконані, що українці – нацисти і зробити на Курщині в 2025-му те саме, що зробили німці на Брянщині в 1941-му. В ініціаторів «курського вторгнення» руки не дійшли, аби відкрити Вікіпедію і почитати про Локотську республіку (Republik Lokot). Це квазідержавне утворення проіснувало на території Брянської, Орловської і Курської (!) областей з 1941 по 1943 рік.
Вільна енциклопедія наголошує: «Головною відмінністю було те, що вся повнота влади на місцях належала тут не німецьким комендатурам, а органам місцевого самоврядування. Будь-яким німецьким органам влади заборонялося втручатися у внутрішні справи «Локотської волості». Німецькі установи на території Локотського округу обмежували свою діяльність лише допомогою і порадами керівникам округу та його районів». В ХХІ столітті українці до такого креативу не здогадалися, проте не надто вишукано, але ефектно потролили росіян, створивши військову комендатуру на підконтрольному кавалку Курської області, яку очолив український генерал-майор з промовистим прізвищем Москальов. Що стосується Локотської республіки, то 83 роки тому німці відразу «зайшли з козирів», поставивши на її чолі інженерів місцевого спиртзаводу Костянтина Воскобойніка та Броніслава Камінського. Зараз на території Суджанського району існує ВАТ «Рождественский спиртзавод» то ж кандидатуру намісника можна було б знайти. Керівництво «республіки» знали про місце і роль алкоголю в житті росіян, тому самогоноваріння суворо каралося, аж до смертної кари. Розстріляти могли і за співпрацю з радянськими партизанами. В інших аспектах функціонування Republik Lokot відрізнялася від окупованих територій непритаманним для війни лібералізмом. Приватну власність і вільне підприємництво було відновлено, натомість колгоспи ліквідували, а кожен охочий міг отримати 10 гектарів орної землі. Землевласник відраховував у місцевий бюджет 10% доходу, а сільгосппродукція купувалася для потреб рейхсверу. Існувала незалежна судова система, яка розглядала політичні та важкі злочини і взагалі абсолютно всі справи розглядалися місцевими судами, тоді як на решті окупованих територій за законами воєнного часу всіх злочинців карала німецька влада.
Щодо вагомості судової влади в Локоті, то в тій ж Вікіпедії є інформація про те, що двох вояків угорського корпусу у складі німецької армії за мародерство і вбивство було арештовано, відбулося слідство і за вироком суду мадярів розстріляли. Там ж була створена Російська визвольна національна армія (РОНА), сім’ї бійців якої отримували земельні наділи в першу чергу. За дезертирство з РОНА землю конфіскували, проте самому дезертиру загрожувало лише тюремне ув’язнення. Для боротьби з ухиленням від мобілізації практикувалося взяття в заручники членів сім’ї мобілізованих. Таким чином лави РОНА налічували до 15 тисяч бійців, які втім повноцінно протистояти радянським партизанам не могли (тих було чисельно більше), тому в окремих випадках до боїв залучалися угорські й німецькі окупаційні війська.
У 1943 році, коли окупанти почали відступ, виявилося, що і німці «своїх не кидають». 30 тисяч громадян Republik Lokot, які не хотіли залишатися на радянській території, були евакуйовані в Лепель, Вітебської області (територія сучасної Білорусі). Серед них був і Камінський (Воскобойника на той час вже вбили партизани), який до 1944 року керував РОНА під час боїв з тамтешніми партизанами. Потім РОНА була перекинута в Польщу для придушення Варшавського повстання, де Камінський проявив таку жорстокість, що здивував навіть німців, які за перевищення повноважень колаборанта розстріляли. Вся інформація про існування Локотської республіки за часів Радянського Союзу зберігалася в архівах під грифом «ціком таємно».
Перебіг сучасних подій на теренах трохи на південь від квазідержави часів ІІ Світової війни засекретити неможливо. Відомо, що президент РФ віддавав наказ будь-якою ціною відвоювати Суджу і її околиці до 1-го жовтня минулого року, потім дедлайн було посунуто до 1-го січня, тепер про наміри кремлівських стратегів можна лише здогадуватися.
Підконтрольна територія не зникла, в Пономарьова можна ще раз спитати про його плани, і, якщо вони змінилися, то доцільно придивитися до якогось путнього, амбітного і в міру божевільного інженера з ВАТ «Рождественский спиртзавод», який може сам стати містечковим лідером, або заручитися допомогою генерала Москальова.
Юрій Тимчук
Коментарі